Розділ «VIII»

— Ти що, нічого не розумієш? — роздратовано поспитав Брюне.

Він затнувся і м'яко додав:

— Справді, якби ти розумів, то мені не треба було б ставити крапки над і. Тож слухай: ти таке ж гарматне м'ясо, як і я. Уяви собі, що ти звідкись приїхав до цієї країни, де зараз перебуваєш: ти можеш луснути, мов булька на воді, усі свої тридцять чотири роки ти проспав, і якоїсь пречудової днини яка-небудь ґраната висадить твої сни в повітря, ти загинеш, так і не прокинувшись. Ти був абстрактним службовцем, був сміховинним героєм, і загинеш ти, нічого не второпавши, задля того, щоб пан Шнайдер зберіг свої дивіденди на заводах концерну «Шкода».

— А ти? — запитав Матьє. І, посміхаючись, додав: — Боюся, старий, що марксизм не захищає від куль.

— Я теж боюся, — сказав Брюне. — Знаєш, куди мене пошлють? За лінію Мажіно: бойня там ґарантована.

— Та й що ж?

— Тут і порівняння ніякого немає, я свідомо йду на ризик. Тепер ніщо вже не може відібрати сенс у мого життя, ніщо не завадить йому стати долею.

І хутко докинув:

— Утім, як і в життя моїх товаришів.

Враження було таке, ніби він боїться гріха від надмірної гордині.

Матьє не відповів, він вийшов на балкон, сперся ліктями об поруччя й подумав: «Добре сказано». Брюне мав слушність: його життя стало долею. Його вік, його клас, його пора — все це він прийняв, усе взяв на себе, обрав свинчатку, що вдарить його у скроню, німецьку ґранату, що рознесе його на кавалки. Він прилучився, він відмовився від своєї свободи, тепер це тільки солдат. І йому все повернули назад, навіть його свободу. «Він має більшу свободу, ніж я: він у злагоді з самим собою і з партією». Він був тут, такий достеменний, з достеменним присмаком тютюну в роті, барви і форми, які він бачив, були набагато достеменніші, ніж барви і форми, котрі міг бачити Матьє, і водночас він обіймав усю земну кулю, страждаючи й борючись разом із пролетаріями всіх країн. «Цієї миті, цієї ж самої миті є люди, що впритул стріляють одне в одного у передмісті Мадрида, є австрійські жиди, що вмирають у концтаборах, є китайці посеред руїн Нанкіна, а я ось тут, свіжісінький і почуваюся вільним, за чверть години я візьму капелюха і піду гуляти до Люксембурзького саду». Він обернувся до Брюне і з гіркотою глянув йому в вічі; йому подумалося: «Безвідповідальний же я».

— Валенсію бомбували, — зненацька озвався він.

— Знаю, — буркнув Брюне. — В місті немає жодної зенітної гармати. Вони скинули бомби просто на міський ринок.

Він не стис кулаки, не облишив свого спокійного тону, трохи сонної звички говорити, та все ж це саме на нього скинули бомби, його братів і сестер повбивали, його дітей. Матьє сів у фотель. «Твої фотелі розбещують». Він схопився і сів на край столу.

— То як? — поспитав Брюне.

В нього був такий вигляд, ніби він чатує на здобич.

— Що ж, — відказав Матьє, — тобі пощастило.

— Що я комуніст?

— Так.

— Ну, знаєш! Це просто вибір, старий.