Розділ «ІІ»

— Любий мій, я так рідко про щось у тебе запитую. Здебільша мені досить дивитися на тебе і почувати твою любов. Проте є хвилини, коли хочеться доторкнутися до твоєї любови.

— Розумію, — поважно мовив Борис, — але ти повинна чекати, поки й мені цього захочеться. Якщо воно не приходить саме, то все це не має сенсу.

— Дурненький, та ти ж сам сказав, що воно не приходить саме, якщо в тебе ні про що не питають.

Борис зареготався.

— А таки правда, — сказав він, — ти мене зловила на слові. Але, знаєш, можна мати найкращі почуття до когось і не мати потреби про це говорити.

Лола не відповіла. Вони зупинилися, зааплодували, і музика заграла знову. Борис задоволено помітив, що, танцюючи, гомик потроху зближається до них. Та, розгледівши його зблизька, він був прикро вражений: цьому хлопчині було добрячих сорок років. На обличчі в нього зберігся полиск молодости, та зісподу він підтоптався. В нього були великі голубі лялькові очі і дитинно пухкі губи, та під порцеляновими очима висіли капшуки, біля рота видніли бганки, ніздрі стиснуті, немов би він ось-ось віддасть богу душу, до того ж рідка чуприна, що здалеку скидалася на золоту імлу, насилу прикривала череп. Борис із жахом глянув на це старе безбороде дітисько: «А колись же він був молодий», подумалося йому. Є люди, які завжди виглядають на тридцять п'ять років, наприклад, Матьє, бо в них ніколи не було молодости. Та якщо чоловік був молодий, то він зберігає молоді риси на все життя. Молодість триває до двадцяти п'яти років. Потім… потім просто жах. Він глянув на Лолу і хутко промовив:

— Лоло, поглянь на мене. Я люблю тебе.

Її очі почервоніли, й вона наступила Борисові на ногу. Тільки й прошепотіла:

— Милий мій.

Йому захотілося крикнути: «Обніми ж мене якомога міцніш, дай же ж мені відчути, що я люблю тебе»! Та Лола нічого не казала, вона теж втекла в себе, знайшла момент! Вона невиразно посміхалася, залющивши повіки, її обличчя зосередилося на своєму щасті. Спокійне і пустельне обличчя. Борис відчув себе покинутим, і думка, огидна думка заволоділа ним зненацька: не хочу, не хочу старіти. Торік він був спокійний, все це йому ніколи не спадало на думку, а тепер в цьому було щось зловісне, його ввесь час не покидало таке відчуття, ніби молодість тече, як вода крізь пальці. «До двадцяти п'яти. В мене є ще п'ять років, — думав Борис, — а потім я пущу собі кулю в голову». Він більше не міг зносити цю музику, відчувати довкола себе цих людей. Він сказав:

— Може, підемо звідси?

— Зараз, моє маленьке диво.

Вони повернулись до столика. Лола погукала офіціянта, розрахувалася й напнула на плечі оксамитову накидку.

— Ходімо! — сказала вона.

Вони вийшли. Борис більше не думав про поважні речі, та був похмурий. На вулиці Бланш було повнісінько народу, людей суворих і літніх. Вони зустріли маестро Піранезе із «Кота в чоботях» і привіталися: його маленькі ніжки дріботіли під його здоровецьким черевом. «Може, й у мене буде таке тельбо». Ніколи більше не дивитися в дзеркало, відчувати, які ламкі й сухі твої рухи, наче руки й ноги з сухого дерева… Кожна біжуча хвиля, кожна мить потроху точили його молодість. «Якби я міг себе ощаджувати, жити поволі, не поспішаючи, то, може, виграв би кілька літ. Та задля цього треба не вкладатися спати щодня о другій годині ночі». Він з ненавистю поглянув на Лолу. «Вона мене вбиває».

— Що з тобою? — поспиталася Лола.

— Нічого.

Лола мешкала в готелі на вулиці Наварен. Вона взяла ключ у конторці, й вони мовчки побралися нагору. Кімната була гола, в кутку стояла валіза, обліплена наклейками, на стіні висіло фото Бориса, приколоте кнопками. Це була світлина з посвідчення особи, Лола її збільшила. «Вона такою й зостанеться, — подумав Борис, — коли я зроблюся старим мотлохом, на ній я завжди буду молодий». Йому захотілося подерти знімок на клапті.

— Ти такий понурий, — сказала Лола, — що скоїлося?

— Здихаю, — відказав Борис, — голова болить.