Розділ «ІІ»

— Це не одне й те ж.

Лола наблизила до нього своє вродливе прив'яле обличчя: у неї був благальний вигляд.

— Таж поглянь на мене, писочку, скажи ж нарешті, чому він так тобі до вподоби?

— Не знаю. Не так уже й до вподоби він мені. Він хлопець хоч куди, Лоло, мені незручно з тобою про нього балакати, ти ж бо сказала колись, що не можеш його терпіти.

Лола вимушено посміхнулася.

— Ви погляньте лишень, як він звивається. Кицю моя, й разу тобі я не казала, що не можу його зносити. Просто ніколи не могла второпати, що ти в нім такого знаходиш. Поясни ж мені, я хочу тільки збагнути.

Борис подумав: «Це неправда, я і трьох слів не промовлю, як вона вже буде кипіти від люті».

— Я вважаю його симпатичним, — обережно мовив він.

— Ти завжди це кажеш. Я вибрала б інше слово. Скажи, що він розумний, освічений, і я буду згодна; тільки не симпатичний. Врешті, я кажу тобі про своє враження: симпатичний хлопець для мене щось таке, як Моріс, хтось такий кругленький, — а от він усіх збиває з пантелику, тому що ні те ні се, просто голову морочить. Ти тільки поглянь на його руки.

— А що тобі до його рук? Мені вони до вподоби.

— Та в нього ж лапи, як у робітника. Вони ввесь час здригаються, неначе він допіру закінчив якусь фізичну роботу.

— А й справді.

— А! От-от, але ж він не робітник. Коли я бачу, як він з грубуватою втіхою хапає своєю лапою шклянку з віскі, то ненависти в мене до нього немає, тільки ж поглянь потім, як він п'є, які в нього чудернацькі губи, немов у протестантського священика. Не можу тобі пояснити, однак мені здається, що він замкнутий, і потім поглянь на його очі, добре ж видно, що він чоловік з освітою, що це хлопець, який не любить просто пити, їсти, спати з жінками, йому потрібно міркувати над усім, а ще ж і цей голос, гострий голос такого собі пана, який ніколи не помиляється, я знаю, що цього вимагає його фах, коли він щось пояснює дітлахам, у мене теж був учитель, який балакав так, як оце він, але я вже не школярка, щоб так говорити зі мною, мене це дратує; я собі так уявляю, що має бути щось одне, або грубіян, або чоловік витончений, вчитель, священик, тільки не те й те заразом. Не знаю, чи є жінки, яким це до вподоби, напевне, таки є, але, скажу тобі відверто, якби такий тип до мене доторкнувся, то не хотіла б я почувати на собі лапу забіяки та ще й із крижаним поглядом.

Лола звела дух. «Що вона вішає на нього»? — подумав Борис. Та він зберігав цілковитий спокій. Люди, що його люблять, не зобов'язані так само любити одне одного, і Борис вважав цілком природним, що кожен намагається настренчити його проти іншого.

— Я дуже добре тебе розумію, — з примирним виглядом провадила Лола, — ти не бачиш його моїми очима, бо він був твоїм викладачем і впливав на тебе; я ж бачу цілу купу всіляких деталей; ти, наприклад, дуже вимогливо ставишся до того, як люди одягаються, завжди вважаєш, що їм бракує елеґантности, а він же одягається кепсько, такі краватки носить, що їх навіть служка в моєму готелі на надів би, а тобі це байдуже.

Борис був сонний і упокорений, тож пояснив:

— Хіба важливо, як ти одягнутий, якщо ти байдужий до ганчірок. Гірше, якщо намагаєшся вразити своїм одягом, а воно не вдається.

— Ну, та ти ніколи не потрапляєш у таку халепу, блудяжко моя, — сказала Лола.

— А я знаю, що мені личить, — скромно відказав Борис.

Він подумав, що на ньому голубий светр грубої в'язки, і відчув утіху: гарний светр. Лола взяла його руку і почала підкидати її у своїх долонях. Борис подивився на свою руку, що знай підлітала і падала, й подумав: вона не моя, це щось таке, як млинець. Він більше не відчував її; це його бавило, й він поворухнув пальцем, щоб оживити її. Палець торкнувся Лолиної долоні, й Лола вдячно подивилася нього. «Ось що сковує мене», роздратовано подумав Борис. Він сказав собі, що йому, звичайно ж, легше було б виявляти ніжність, якби Лола не корчила отаких покірних і розчулених гримас. Те, що він дозволяє літній жінці прилюдно гратися його рукою, його нітрохи не бентежило. Він давно вже збагнув, що створений для цього: навіть коли він був сам, наприклад, в метрі, люди задиристо зиркали на нього, а дівчиська, виходячи з майстерні, сміялися йому в вічі.