Розділ «І»

— Щось рідко ви заходите, — мовив господар.

— Але не тому, що не хочу пити.

— Та й правда, хочеться пить, — устряв кондуктор. — Таке, наче вже літо в розпалі.

Вони замовкли. Матьє був задоволений, тому що подеколи вони зиркали на нього. Він бачив у дзеркалі своє обличчя, бліде і кругле, воно коливалося там, неначе у сріблястому морі: в Камю завжди здавалося, ніби зараз четверта ранку, через це світло, сріблясту імлу, що застилала очі й вибілювала обличчя, руки, думки. Він пив. Він думав: «Вона вагітна. Диво якесь: мені все здається, ніби це неправда». Все воно видавалося йому разючим і ґротескним, як ото буває, коли побачиш діда з бабою, що цілують одне одного в уста: після семи років такого промаху не можна було допускати. «Вона вагітна». В її череві крихітний склистий згусток, що помалу роздувається, аж врешті буде завбільшки з око: «Воно росте поміж усякої гидоти в її животі, воно живе». Він уздрів довгу шпильку, що навпомацки рухалася у темряві. Почувся невиразний звук, і око, репнувши, вибухнуло: залишається лише суха непрозора обслона. «Вона піде до тієї старої, вона дасть понівечити себе». Він відчув, ніби його просякнуто трутизною. «Все гаразд». Він стрепенувся: все це були бліді думки, ті, що приходять о четвертій годині над ранком.

— До побачення.

Він заплатив і подався геть.

«Як же це сталося?» Він простував тихо, намагаючись усе згадати. «Два місяці тому…» Він геть нічого не пам'ятав, здається, то було на другий день великодніх свят. Він, як завше, обняв Марсель, від ніжности, звичайно ж, від ніжности, а не від бажання, — а тепер… Він пошився в дурні. «Дитина. Хотів принести їй утіху, а зробив дитину. Я не тямив, що робив. Тепер я віддам чотириста франків тій бабі, й вона застромить своє знаряддя між ноги Марсель і почне там шкребти; життя піде собі, як і прийшло; а я зостануся йолопом, як і до того; руйнуючи це життя більше, ніж витворюючи його, я так і не збагну, що ж накоїв». Він ледве посміхнувся. «А інші? Ті, що серйозно вирішили зробитися батьками і почуваються давальцями нового життя — чи ж розуміють вони щось краще, ніж я, коли дивляться на живіт своєї дружини? Вони робили це наосліп, хутко орудуючи своїми штукенціями. Решта відбувається у пітьмі, в желатині, як у фотоґрафії. Все відбувається без них». Він зайшов у двір і побачив, що під дверима світиться. «Це тут». Йому було соромно.

Матьє постукав.

— Хто там? — поспиталися за дверима.

— Я хотів би з вами побалакати.

— О такій порі не ходять балакати.

— Я від Андре Беньє.

Двері прочинилися. Матьє угледів жовте пасмо кіс і чималу носяку.

— Що вам треба? Як хочте накликать на мене поліцію, то дарма стараєтесь: правил я дотримуюся. Якщо мені до вподоби, то я маю право тримати у себе світло ввімкнутим хоч всеньку ніч. Коли ж ви інспектор, то покажіть посвідку.

— Я не з поліції, — сказав Матьє. — У мене проблеми. Мені сказали, що можна звернутися до вас.

— Зайдіть-но.

Матьє ввійшов досередини. Стара була в чоловічих штанях і в блузці з блискавкою. Вона була страшенно худа, погляд насторожений і твердий.

— Ви знаєте Андре Беньє?

Вона сердито дивилася на нього.

— Авжеж, — відказав Матьє. — Вона приходила до вас торік перед Різдвом, бо в неї були неприємності; їй нездужалося, й ви чотири рази ходили її доглядати.