Розділ «І»

— Справді? Ти хочеш стати батьком?

Марсель вивільнилася й сіла проти оподаль від нього. Вигляд у неї був суворий, та не мужній. Вона взялася в боки, і її руки скидалися на держаки порцелянової вази. Матьє завважив, що лице її посіріло. Повітря було солодке й рожеве, вони вдихали пахощі ружі, ковтали їх; аж раптом це сіре обличчя, непорушний погляд, — здавалося, вона щосили стримує кашель.

— Зачекай, — сказав Матьє, — це надто несподівано для мене: треба подумати.

Руки Марсель почали тремтіти; з несподіваним шалом вона промовила:

— Я не потребую твоїх роздумів, не тобі про це думати.

Вона обернула голову і подивилася на нього. Її погляд спинився на шиї, плечах, животі, потім ковзнув нижче. Вона здивувалася. Матьє зашарівся і звів коліна докупи.

— Ти нічим не зарадиш, — повторила Марсель. І докинула з похмурою іронією: — Тепер це жіноче діло.

Вимовивши останні слова, її вуста стислися — лискучо-бузкові, вони, здавалося, поїдали це попелясте лице, немов яскраво-червона комаха. «Вона почувається упослідженою, — подумав Матьє, — вона ненавидить мене». Рожева мла у кімнаті зненацька немов би розтанула; поміж предметами зазяяла незмірна порожнеча. Матьє подумав: «І причиною цьому я»! Лампа, дзеркало з олив'яними відблисками, годинник на коминку, крісло, прочинена шафа зненацька видалися йому безжальними механізмами: їх завели, і тепер їхнє хистке існування тривало в цій порожнечі з непохитною впертістю, немов механізм катеринки, яка безугаву виграє і виграє все ту ж мелодію. Матьє стрепенувся, немов би намагаючись вирватися з обіймів цього зловісного, затхлого світу. Марсель і не ворухнулася, вона все дивилася на його пах і на ту провинну квітку, що так сумирно і невинно спочивала собі між його стегнами. Він знав, що їй хочеться кричати і плакати, та вона не буде цього робити, тому що боїться збудить пані Дюффе. Він зненацька обняв її за стан і пригорнув. Вона припала до його плеча і схлипнула без сліз три чи чотири рази. Це було все, що могла вона собі дозволити — буря без грому.

Коли вона підвела голову, то вже заспокоїлася. Розсудливим голосом вона сказала:

— Даруй мені, друже, треба було розрядитися: з самісінького ранку тримаюся. Звісно ж, я тобі не докоряю.

— Ти маєш право на це, — сказав Матьє. — Мені нема чим пишатися. Це вперше… Господи, яка мерзота! Я вчинив дурницю, а ти будеш розплачуватися. Врешті, що сталося, то те сталося. Послухай, а що це за жінка, де вона мешкає?

— Вулиця Морер, 24. Здається, вона якась дивна.

— Так я й думав. Ти скажеш, що прийшла від Андре?

— Еге ж. Вона бере всього чотириста франків. Знаєш, схоже, що це геть нікчемні гроші, — на диво розсудливо промовила Марсель.

— Так, я бачу, — гірко сказав Матьє, — одне слово, тобі пощастило.

Він почувався незручно, немов наречений. Здоровецький незграбний хлоп'яга, та ще й голий, завдав лиха і тепер люб'язно усміхається, щоб змусити забуть про себе. Та вона не могла забути про нього: вона бачила його білі стегна, м'язисті, трохи куці, його самовдоволену й рішучу голизну. Це було якесь ґротескне марення. «На її місці мені захотілося б кулаками гамселити це м'ясисте одоробало». Він сказав:

— Оце мене й непокоїть: вона замало бере.

— Красненько дякую, — відказала Марсель. — Слава богу, що вона так мало просить: у мене якраз є чотири сотні, для кравчині, та вона зачекає. І знаєш, — додала вона твердо, — я переконана, що вона потурбується за мене незгірше, ніж у тих славетних підпільних клініках, де з тебе злуплять чотири тисячі франків. Утім, в нас немає вибору.

— В нас немає вибору, — повторив Матьє. — Коли ти йдеш до неї?

— Завтра опівночі. Здається, вона приймає тільки вночі. Дивачка, еге ж? Гадаю, вона трохи несповна розуму, та це якраз і добре, через маму. Вдень вона у ґалантерейній крамниці; вона майже не спить. Заходиш через двір, бачиш світло під дверми, значить, вона там.