Розділ «І»

— Та й що це мені дало б? — поспитався Матьє.

Він захищався, а це на нього не схоже було.

Марсель нелюб'язно посміхнулася. «Вона дошкуляє мені», спантеличено подумав Матьє. На душі в нього було сумирно, він трохи отупів і взагалі був у доброму гуморі, тож йому не хотілося сваритися.

— Послухай-но, — сказав він, — ти дарма робиш бозна-що із цієї історії. Передовсім у мене просто не було часу: я поспішав до тебе.

— О, ти маєш слушність, — сказала Марсель. — Це дрібниця. Тут немає про що й балакати, гріш ціна йому… Але все ж таки це симптоматично.

Матьє здригнувся: аби лиш вона не вживала оці огидні слівця.

— Ну добре, нехай, — погодився він. — І що ж ти в цім такого побачила?

— У всьому винна твоя знаменита тверезість… Ти кумедний, мій друже, ти настільки боїшся пошитися в дурні, що відмовляєшся від найкращої пригоди, аби лиш не збрехати.

— Та воно так, — потвердив Матьє, — ти добре це знаєш. Ми про це вже давно говорили.

Він вважав, що вона несправедлива. Оцю «тверезість» (він страх як ненавидів це слово, та Марсель з якогось часу використовувала його. Минулої зими її улюбленим словом був «поспіх»; оці слівця трималися в неї не довше, ніж один сезон), цю тверезість вони культивували разом, вони відповідали за неї одне перед одним, це була глибинна сутність їхньої любови. Коли Матьє взяв на себе зобов'язання перед Марсель, він назавжди відмовився від думок про самотність, від свіжих тінистих і скромних думок, що прудко шугали колись у ньому, немов рибини. Він міг любити Марсель тільки з усією тверезістю: вона була його тверезістю, його товаришем, його свідком, його порадницею, його суддею.

— Якби я збрехав собі, — сказав він, — то мені здавалося б, що водночас я брешу й тобі. Для мене це було б нестерпно.

— Еге ж, — сказала Марсель.

Переконаности в ній не відчувалося.

— Ти не переконана в цьому?

— Та ні, — м'яко відказала вона.

— Думаєш, я брешу?

— Ні… врешті, в цьому ніколи не можна бути певним. Та я не про це. Знаєш, про що я думаю? Що ти себе трохи стерилізуєш. Якраз сьогодні я про це подумала… О, в тобі усе чисте і охайне, усе пахне білиною, наче ти щойно із лазні. От тільки тобі бракує тіні. Немає нічого зайвого, хисткого, темного. Надто вже світле все. Й не кажи, що робиш ти це задля мене: ти на своєму конику, в тебе смак до самоаналізу.

Матьє був збентежений. Марсель часто бувала досить жорстка з ним; вона завжди трималася насторожі, була трохи аґресивна, трохи недовірлива, і якщо Матьє не погоджувався з нею, то часто розглядала це, як спробу підкорити її. Та з нею рідко бувало так, як оце зараз, адже вона хоче розізлити його. І потім це фото на ліжку… Він стурбовано розглядав Марсель: ще на прийшов час, коли вона зважиться говорити.

— Не дуже й цікаво мені досліджувати себе, — просто сказав він.

— Я знаю, — відказала Марсель, — та це не мета, це засіб. Щоб звільнитися від самого себе: дивитися на себе, судити себе — це твоя улюблена позиція. Дивлячись на себе, ти уявляєш, що ти не те, на що зараз дивишся, що ти ніщо. По суті, це твій ідеал: бути нічим.