Розділ «XIV»

— Що ж дозволяє тобі так думати? — здушеним голосом поспитав Матьє.

— Та нічого конкретного… радше, те, як змалювала вона мені цю ситуацію.

— А в чому річ? Вона гнівається, що я зробив їй дитину?

— Як на мене, то ні. Річ зовсім в іншому. Радше у твоїй позавчорашній поведінці. Вона казала про неї з образою.

— Що ж я такого вчинив?

— Не можу сказати достеменно. Ага, ось що вона сказала мені до всього: «Завжди вирішує він, а якщо я з ним не погоджуюся, то начебто можу протестувати. Та все вирішується на його користь, тому що його думка вже склалася, і він не дає мені часу, щоб сформувати свою». Не можу поручитися, що точно передав ці слова.

— Та мені й не треба було приймати рішення, — здивовано сказав Матьє. — Ми завжди були згодні з приводу того, що треба робити в таких випадках.

— Звичайно. Але ж ти позавчора не потурбувався дізнатися, що вона думає?

— Таки не потурбувався, — відказав Матьє. — Я був певен, що вона одної думки зі мною.

— І все-таки ти ні про що в неї не запитав. Коли ви востаннє обговорювали цю… імовірність?

— Хтозна, років зо два чи зо три тому.

— Зо два чи зо три роки. А тобі не здається, що за цей час вона могла змінити свою думку?

Панове в глибині зали попідводилися і, регочучись, прощалися одне з одним, служник приніс їхні капелюхи, три чорні фетрові й один котелок. Вони вийшли, дружньо махнувши на прощання барменові, й офіціянт вимкнув радіо. Бар зненацька охопила холодна тиша, в повітрі завис присмак нещастя. «Добром воно не скінчиться», подумав Матьє. Він не зовсім розумів, що ж саме не скінчиться добром: ця бурхлива днина, історія з абортом чи його стосунки з Марсель? Ні, це було щось більш невизначене й набагато ширше: його життя, Европа, цей зловісний і банальний мир. Він уявив собі руду чуприну Брюне: «У вересні буде війна». В таку хвилину в пустельному й темному барі майже починаєш у це вірити. Цього літа в його життя вкралося якесь гниляччя.

— Вона боїться операції? — поспитався він.

— Не знаю, — відчужено сказав Даніель.

— Вона хоче, щоб я одружився з нею?

Даніель зареготався.

— Та хіба ж я знаю, ти, їй-богу, як дитина. Принаймні все не так просто. Знаєш що? Ти повинен побалакати з нею сьогодні ввечері. Не натякаючи на мене, звичайно, а так собі, так, наче в тебе з'явилися сумніви. Вчора в неї був такий вигляд, що навіть дивно, чому вона сама тобі всього не сказала: в неї мов камінь на душі лежав.

— Гаразд. Я спробую розв'язати їй язика.

Запала мовчанка, потім Даніель збентежено додав: