Розділ «XIV»

— Ох, завтра ніяк! Звичайно, я теж хотів би якомога хутчій з вами побачитися… Послухайте, Марсель, я вам зателефоную.

— Згода, — сказала Марсель, — телефонуйте, не баріться. Ох, Даніелю, милий мій Даніелю…

— Бувайте, Марсель, — сказав він. — Будьте ж спритною сьогодні ввечері.

— Даніелю! — закричала вона. Та він уже повісив слухавку.

Марсель кинула слухавку і втерла хустинкою вогкі очі. «Арханґел! Він так хутко порятувався втечею, боявся, що я буду дякувати йому». Вона підійшла до вікна і глянула на перехожих: жінки, дітлахи, якісь робітники — усі здавалися їй щасливими. Молодиця бігла посеред вулиці, на руках у неї була дитина, вона щось казала їй, захекавшись, і сміялася. Марсель провела її поглядом, далі підійшла до дзеркала і здивовано подивилася на себе. На поличці в умивальниці у шклянці для полоскання стояли три червоні ружі. Марсель невпевнено взяла одну і несміливо покрутила в руках, а потім заплющила очі й увіткнула її в свої темні коси. «Ружа в моїх косах…» Вона розплющила очі, глянула у дзеркало, поправила зачіску і збентежено посміхнулася своєму відображенню.