Розділ «Х»

— Це… це мусіло прийти саме: шлюб — це рабство, й ми не хочемо його, ні він, ні я.

— Але ж дитину ви хочете?

Вона нічого не сказала. Момент був вирішальний; Даніель твердо повторив:

— Правда ж? Дитину ви хочете?

Одною рукою Марсель спиралася на подушку, а другу поклала на стегно. Потім підняла її й поклала на живіт, неначе в неї заболіло всередині; було в цьому щось химерне й чарівливе. Голосом самотньої душі вона промовила:

— Авжеж. Я хочу дитину.

От і все. Даніель замовк. Він очей не міг одвести від цього живота. Ворожа плоть, вгодована і щедра, справжнісінький ріг достатку. Йому спало на думку, що Матьє бажав її, й у ньому сяйнув короткий пломінь утіхи: наче він трохи вже й помстився за себе. Смаглява рука в перснях завмерла на шовку, притискаючись до цього черева. Що ж відчувала вона всередині, ця вгодована самка, яку пійняло сум'яття? Йому хотілося стати нею. Марсель глухо сказала:

— Даніелю, ви мене звільнили. Я… я не могла сказати цього жодній живій душі, врешті-решт, я почала вважати цю думку злочинною.

Вона тривожно глянула на нього.

— Вона ж не злочинна?

Він не зміг утриматися від сміху.

— Злочинна? Та це збоченство якесь, Марсель! Ви вважаєте свої бажання злочинними, тоді як вони цілком природні?

— Ні, я хочу сказати, по відношенню до Матьє. Адже це як порушення угоди.

— Вам потрібно відверто з'ясувати з ним стосунки, от і все.

Марсель не відповіла; здавалося, вона мізкувала над чимсь. Раптом вона пристрасно вигукнула:

— Якби в мене була дитина, то, клянуся вам, я не дозволила б їй перевести внівеч своє життя, як оце я перевела!

— Ви не перевели своє життя.

— Перевела!

— Таж ні, Марсель. Ще не перевели.

— Ні! Я нічого не досягнула й нікому я не потрібна.