Розділ «Х»

— Є? — зачудовано перепитала вона.

— Авжеж, та я не хотів йому позичати. Принаймні перш ніж побачуся з вами.

Він трохи помовчав і додав:

— Марсель, треба їх йому позичати?

— Ну, — збентежено відказала вона, — не знаю… Вам видніше, чи є у вас така змога.

— Змога у мене є. Я маю чотирнадцять тисяч франків і можу розпоряджатися ними, ні в чому собі не відмовляючи.

— Тоді, звичайно ж, так, — сказала Марсель. — Так, любий мій Даніелю, позичте їх нам.

Запала мовчанка. Марсель бгала пальцями простирадло, і її важкі груди трепетали.

— Ви не зрозуміли мене, — мовив Даніель. — Я хотів сказати: чи в глибині душі хочеться вам, щоб я їх позичив?

Марсель підняла голову і здивовано глянула на нього.

— Чудний ви, Даніелю; у вас щось на думці.

— Звичайно… просто мені подумалося, чи радився Матьє із вами.

— Та звісно ж. Крім того, — з легенькою посмішкою додала вона, — ми не радимося, ви ж знаєте, як воно у нас: одне каже, що треба зробити те чи те, а друге заперечує, якщо не згодне.

— Авжеж, — відказав Даніель. — Знаю… Тільки вигідно це зазвичай тому, чия думка вже визначилася: другий же збитий з пантелику, і йому немає коли сформувати свою думку.

— Може, воно й так… — пробурмотіла Марсель.

— Я знаю, як поважає Матьє вашу думку, — сказав він. — Та я добре уявляю собі цю сцену: вона переслідує мене від самісінького полудня. Він, мабуть, набундючився, як завжди робить у таких випадках, а потім сказав, ковтнувши слину: «Гаразд! Ну, що ж, будемо вживати заходів». Вагань у нього не було, втім, він і не міг їх мати: він-бо чоловік. Тільки… чи не занадто поспішно все це? Хіба самі ви не повинні були б знати, чого вам хочеться?

Він знову нахилився до Марсель.

— Скажете, не так було?

Марсель не дивилася на нього. Вона обернула голову до умивальниці, й Даніель бачив її профіль. Вигляд у неї був понурий.

— Десь так, — відказала вона.