Розділ «Три неприємні п’єси»

Панi Ворен. Дай боже всякому таку тiтку! Тепер вона живе у Вiнчестерi, коло собору, й всi її дуже поважають, а на балах вона виводить у свiт молодих дiвчат. От i не втопилася в Темзi! Ти трошки нагадуєш менi Лiз; вона була першорядний дiлок, все складала та складала грошi докупи, завсiди вдало удавала з себе порядну, нiколи не втрачала розуму, нiколи не ловила ґав. Побачивши, що я вирославродлива, вона сказала менi, тут-таки при шинквасi: «Що ти тут робиш, дурна дiвчино? Марнiєш i губиш здоров’я для чужої користи!» Саме на той час Лiз збирала грошi, щоб вiдкрити свiй власний дiм у Брюсселi; то вона й змiркувала, що двоє швидше назбирають грошi, нiж одна. Отже, вона позичила менi грошей, щоб дати менi почин; i я наскладала якусь копiйчину, спочатку повернула їй борг, а потiм пристала до спiлки з нею. Чому б я мала цього не робити? Дiм у Брюсселi був першорядний; там дiвчатам було багато краще, нiж на фабрицi, де отруїлася сестра Ганна. Нiкого з наших дiвчат там не мучено так, як мучили мене в ресторанi, або в буфетi на Ватерлооському вокзалi, або вдома. Хiба тобi було б бiльше до вподоби, якби я там зосталася й змарнiла вiд роботи, не доживши до сорока рокiв?

Вiвi (що ввесь час слухала з напруженою увагою). Нi! Тiльки чому ви обрали цю професiю? Хiба не можна трудитися й складати грошi в кожнiй професiї?

Панi Ворен. Еге, складати грошi. Та треба перше заробити цi грошi, а їх не заробиш кожною професiєю. З чотирьох шилiнгiв на тиждень багато не наскладаєш, а треба ж i одягатися. Звичайно, якщо ти негарна й не можеш заробити бiльше, або якщо маєш хист до музики, до театру, до лiтератури — так то iнша рiч. Але нi Лiз, анi я не мали до цього хисту; все, що ми мали, то була наша краса й умiння подобатися чоловiкам. Хiба ми зробили б розумно, якби були продавщицями, кельнерками, служницями й дозволяли iншим людям торгувати нашою красою, замiсть самим нею торгувати й дiставати за те повну цiну, а не їхнi злиденнi зарiбки? Знайшла дурних!

Вiвi. Ви мали цiлковиту рацiю — з дiлового погляду.

Панi Ворен. Нi, з усякого погляду. Нащо виховують дочок у порядних родинах? Щоб вони зловили якогось багача й видурили в нього грошi, одружившися з ним. Наче б то шлюбна церемонiя мiняє суть справи. О, ненависне лицемiрство свiту! Ми з Лiззi працювали, вiдкладали грошi, як i решта людей; iнакше ми зосталися б такi бiднi, як усяке п’яне ледаче дiвча, що думає, нiби для неї нiколичорний день не настане. (З силою). Я зневажаю таких людей: вони душею кволi. Що я в жiнцi ненавиджу, так це кволiсть.

Вiвi. Признайтесь, мамо! Хiба це не ознака волi, коли жiнка не згоджується заробляти грошi такою цiною?

Панi Ворен. Певне, кволiсть. Нiхто не любить працювати й заробляти, а всi мусять. І я, бувало, жалкувала бiдних дiвчат, натомлених i змучених, що вони мусять розважати й годити якомусь бридкому для них чоловiковi; а той п’яний дурень гадає, що вiн робить велику приємнiсть, коли справдi вiн тiльки мучить, дошкуляє, мордує бiдну дiвчину, й нiякi грошi не покриють їй усього того. Але вона мусить терпiти, бо в кожнiй професiї є щось добре, є й погане: от хоч би, примiром, доглядати хворих у шпиталi — теж не з медом. Нiяка жiнка не стала б цього робити для власної втiхи; а послухати попiвських брехень, то справдi подумаєш, що це якесь лiжко з троянд.

Вiвi. А все-таки, по-вашому, це не погано, бо за це платять добрi грошi.

Панi Ворен. Авжеж не погано для бiдної дiвчини, аби тiльки вона не втрачала глузду й до того ще була гарна, статечна й розумна. Це багато краще, нiж будь-яке iнше приступне їй ремество. Я завсiди була тiєї думки, що цього не повинно бути. Це велика несправедливiсть, Вiвi, що перед жiнкою немає iнших шляхiв. Я щиро переконана, що це несправедливо. Але чи справедливо це, чи нi, але це так; i бiднiй дiвчинi вибору немає. Ну, а що вже для панни, так то iнша рiч. Коли б ти це робила, то була б дурна, а я була б дурна, коли б цього була не робила.

Вiвi (з чимраз глибшим зворушенням). Мамо, уявiть собi, що ми з вами такi бiднi, як ви були в тi клятi старi часи; то чи певнi ви, що ви не пораяли б менi найнятися до Ватерлооського ресторану, чи одружитися з робiтником, чи навiть пiти на фабрику?

Панi Ворен (обурена). Звiсно, нi! За яку матiр ти мене маєш? Хiба ти змогла б зберегти самоповагу, в голодi та рабствi поневiряючись? А без самоповаги чого вартажiнка, чого варте життя? Чому я тепер заможна й можу дати своїй дочцi найкращу освiту, а iншi жiнки, що мали однаковi можливостi зi мною, валяються в калюжi? Бо я завсiди вмiла поважати й стримувати себе. Чому Лiз у своєму мiстi стала така шановна панi? Теж не якої iншої причини. Де ми були б тепер, якби злякалися попiвських брехень? Шкрябали б пiдлоги за пiвшилiнга на день i мали б перед собою одну будучину — шпиталь при робiтничому домi. Не давай себе одурити тим людям, що не знають свiту, моя дитино. Єдиний спосiб для жiнки здобути собi кращу долю — це сподобатися якомусь чоловiковi, що має грошi й подбає за неї. Коли вони стоять на тому самому щаблi в суспiльствi, хай вона примусить його взяти з нею шлюб; а коли вона стоїть багато нижче вiд нього, то їй нема чого й сподiватися шлюбу; однаково, вiн їй не дасть щастя. Поспитай це в кожної лондонської панiї, що має дочки, й вона це саме скаже; тiльки я кажу це тобi одверто, а вона всiляко крутитиме. Оце й уся рiзниця!

Вiвi (поглядає на матiр, зачарована). Люба мамо, ви незвичайна жiнка, ви сильнiша за всю Англiю. І справдi ви нi на мить не повагалися, не посоромилися?

Панi Ворен. Ну, знаєш, любко, це вже так годиться, щоб жiнка соромилася: цього вiд неї вимагають. Жiнки мусять удавати багато такого, чого вони справдi зовсiм не почувають. Я пригадую, як Лiз гнiвалася на мене, коли я все це їй говорила поправдi. Вона вiдповiдала, що кожна жiнка може багато чого зрозумiти з того, що дiється в свiтi перед її очима, й що нема чого їй про це казати. Але Лiз була така справжня панi! Вона це вмiла iнстинктом, а я завсiди була трохи вульґарна. Коли ти присилала менi свої свiтлини, то я дуже радiла, що ти виростаєш, така подiбна до Лiз. Та сама шляхетна, рiшуча постать. Але я не можу говорити одне, коли всi знають, що на думцi в мене iнше. Навiщо теє лицемiрство? Така вже жiноча доля, й нема чого брехати, що це не правда. По щиростi, я не соромилася нiколи. Гадаю, що я маю право бути горда з того, що ми це все так пристойно влаштували, не скривдили нiкого й такщиро дбали за наших дiвчат. Деяким з них добре пофортунило: одна навiть вiддалася замiж за посла. Звичайно, про це не можна плескати; бо що б тодi сказали люди! (Позiхає). Ну, оце таки справдi захотiлося спати. (Лiниво потягається, цiлком заспокоєна пiсля свого вибуху й готова до нiчного спочинку).

Вiвi. Здається, тепер уже я не зможу спати цiєї ночi. (Іде до мисника й запалює свiчку. Потiм гасить лампу. В кiмнатi стає значно темнiше). Треба ще провiтрити перед сном. (Вiдчиняє надвiрнi дверi й вдивляється в ясне мiсячне сяйво). Яка чудова нiч! Дивися! (Вiдслоняє вiконну завiсу. Видно осiннiй краєвид, повитий мiсячним сяйвом).

Панi Ворен (кинувши неуважний погляд). Бачу, доню. Стережися тiльки, щоб не застудитися на нiчному повiтрi.

Вiвi (зневажливо). Дурницi!

Панi Ворен (уїдливо). Так я й знала: все, що я кажу, для тебе дурницi.

Вiвi (шпарко повертається до матерi). Нi, мамо, не дурницi. Ви зовсiм перемогли мене цiєї ночi, хоча я й сподiвалася, що буде iнакше. Тепер ми з вами житимемо в згодi.

Панi Ворен (трошки журливо похитує головою). Та воно таки й сталося iнакше. Але так менi, мабуть, судилося. Як зiтнусь, бувало, з Лiз, то я їй слово, а вона менi десять; отак, мабуть, i з тобою буде.

Вiвi. Ну, не сердiться. Добранiч, люба стара мамо (обiймає матiр).