Розділ «Три неприємні п’єси»

Панi Ворен. Нi, нi. Присягаюся, що це не вiн, а нiхто iнший помiж тими, що ти їх бачила. Принаймнi, цьогоя зовсiм певна. (Вiвi пильно дивиться на матiр, i раптом значення цих слiв розкривається перед нею).

Вiвi (повагом). Ви цього певнi, принаймнi цього. Ага! Виходить, це є все, чого ви певнi. (Задумана). Я розумiю. (Панi Ворен закриває обличчя руками). Облиште, мамо: це все не бiльше як лицемiрство. (Панi Ворен опускає руки й крiзь сльози дивиться на Вiвi. Остання виймає годинника й каже). Ну, на сьогоднi досить, о котрiй годинi ви хочете снiдати? Пiв на дев’яту не буде зарано?

Панi Ворен (дико). О Боже, що ти за жiнка?

Вiвi (холодно). Така, як бiльшiсть людей у свiтi, так менi здається. Інакше-бо я не розумiю, як вiн iще держиться. Ану (бере матiр за руку й досить рiшуче пiдводить її з долу), прийдiть до пам’ятi! Отак.

Панi Ворен (жалiсно). Ти мене не жалуєш, Вiвi.

Вiвi. Дурницi! Чи не час лягати? Вже пiсля десятої.

Панi Ворен (палко). Нащо лягати? Гадаєш, що я зможу спати?

Вiвi. Чом? А я зможу.

Панi Ворен. Ти! Бо в тобi немає душi. (Раптом у неї проривається її справжня мова, мова жiнки з простолюду. Повага матерi й умовно-банальнi манери вiдразу зникають, а натомiсть з’являється натхненна певнiсть своєї правди, палка гордiсть). Я цього не знесу, не стерплю цiєї кривди. Яке право ти маєш величатися передi мною? Ти гордуєш мною, — мною, що дала тобi змогу стати такою, як ти тепер є. А хто допомагав менi? Сором тобi, невдячна, гордовита дочко!

Вiвi (холодна й спокiйна, але вже не певна себе, бо її вiдмова, досi логiчна й сильна, починає бринiти трохи банально й навiть вимушено проти нового тону її матерi). Не думайте, що я гордую вами. Ви хотiли зламати мiй опiр вашою материнською владою: я оборонялася моєю гiднiстю незалежної жiнки. Кажу одверто, я не збираюся терпiти вашi примхи; ви маєте таке саме право й щодо мене. Я завсiди поважатиму ваше право на власнi думки й власне життя.

Панi Ворен. Мої власнi думки, моє власне життя! І я дiждала таке почути вiд тебе! Гадаєш, що мене так само виховали, як i тебе, — дали менi обирати своє життя? Хiба те, що я робила, я робила з власної охоти, хiба я вважала, що так i слiд робити, хiба я теж не вчилася б у коледжi й не була б панною, якби могла?

Вiвi. Всi можуть щось обрати в життi, мамо. Найбiднiша в свiтi дiвчина, звiсно, не може обирати мiж англiйською королевою та директрисою Ньюнгемського коледжу, але вона може або збирати лахмiття, або торгувати квiтками, як їй краще до смаку. Люди завсiди нарiкають на обставини за те, чим вони стали. Я не вiрю в це. Люди, що їм щастить у свiтi, це тi, що йдуть i шукають свою долю, а коли не можуть знайти, то самi собi її творять.

Панi Ворен. Еге, дуже легко так розмовляти, справдi, дуже легко. Ну, що ж! Хочеш знати, яка була моя доля?

Вiвi. Чом не хочу? Скажiть менi. Та сiдайте ж.

Панi Ворен. Сяду, не турбуйся. (З зухвалою енергiєю становить поперед себе стiльця й сiдає. Вiвi мимоволi принишкла). Ти знаєш, хто була твоя баба?

Вiвi. Нi.

Панi Ворен. Ти не знаєш. Я знаю. Вона звала себе вдовою й тримала крамничку смаженої риби поблизу вiд монетарнi. З цього вона жила й годувала чотирьох дочок. Двiйко були рiднi сестри — я та Лiз; обидвi ми були гарнi i вродливi. Мабуть, наш батько був таки добре вгодований, мати казала, що це був якийсь пан; але я не знаю. Окрiм нас двох були ще двi сестри, не рiднi — присадкуватi, негарнi, зморенi, роботящi, чеснi створiння; Лiз i я не дали б їм жити на свiтi, якби не мати, що ладна була не дати нам жити, аби тiльки їх вiд нас оборонити. Вони були чеснi. А що дала їм їхня чеснiсть? Ось слухай. Одна працювала на Блейвасовiй фабрицi по дванадцять годин на добу за дев’ять шилiнгiв щотижневої платнi й врештi померла, отруївшися оловом. Сподiвалися, що вона зостанеться жива, хоч i з трохи паралiзованими руками, але вона померла.Другу ставили нам раз у раз за приклад, бо вона одружилася з робiтником державного харчового склепу в Детфордi й мила та прибирала йому хату й трiйко дiток на вiсiмнадцять шилiнгiв щотижня, аж поки вiн не спився. Варто було для цього бути чесною, хiба не правда?

Вiвi (задумана й уважна). Ви з сестрою теж були такої думки?

Панi Ворен. Ну, Лiз була не з таких; не така вона вдалася. Ми з нею вдвох ходили до церковної школи, бо не хотiли бути такi, як сусiдськi дiти, що нiчого не знали й нiде не вчилися; i це тривало доти, поки Лiз однiєї ночi не вийшла з дому, щоб бiльше не повернутися. Мабуть, учителька гадала, що я збираюся теж зробити за її прикладом, бо священик завсiди лякав мене, що Лiззi колись утопиться в Темзi — стрибне в воду з Ватерлооського мосту. Це було все, що вiн знав про цi речi, дурний дiд! Але я бiльше боялася Блейвасової фабрики, нiж Темзи; коли б ти була на моєму мiсцi, ти б так само почувала. Цей священик пiдшукав менi посаду в ресторанi спiлки тверезих, звiдки я цiлiсiнький день бiгала по всiлякi напої для гостей. Потiм стала за покоївку; а потiм найнялася до буфету на Ватерлооському вокзалi й по чотирнадцять годин на день подавала напої й перемивала склянки — все за чотири шилiнги на тиждень, на власних харчах. А всi вважали, що та служба — велике пiдвищення для мене. І от, однiєї лютої холодної ночi, коли я була така втомлена, що насилу змагалася iз сном, раптом до шинквасу пiдходить i замовляє склянку вина, хто б ти думала? Лiззi! В довгому хутряному мантi, весела й чепурна, з багатьома червiнцями в гаманi.

Вiвi (похмуро). Тiтка Лiззi!