Розділ «Три неприємні п’єси»

о. Семюел (жалiсно). Френку, мiй хлопче, коли я писав тi листи, я дав цiй жiнцi владу над собою. Коли я тобi розповiв це все, то я дав i тобi, мушу з жалем сказати, певну владу над собою. Вона вiдмовилася вiд моїх грошей з словами, яких я повiк не забуду: «Знання — це влада, — сказала вона, — я не продаю влади». Тому вже понад двадцять рокiв, i вона нi разу не скористалася зi своєї влади, нi разу не завдала менi й однiєї прикрої хвилини. Ти поводишся зо мною гiрше, нiж вона, Френку.

Френк. Ну, то що з того? Хiба ви їй так дошкуляли вашими щоденними проповiдями, як менi?

о. Семюел (вражений майже до слiз). Залишаю вас, сер. Ви непоправнi. (Повертається до ворiт).

Френк (зовсiм байдуже). Скажiть удома, що я не прийду пити чай. Зробiть менi цю послугу, панотче. (Іде до котеджу: йому назустрiч виходить Вiвi, а за нею Пред, Крофтс i панi Ворен).

Вiвi (до Френка). Це ваш батько, Френку? Я так хочу його бачити.

Френк. Гаразд. (Гукає батьковi). Панотче! (о. Семюел знову повертається, нервово мнучи в руках капелюха. Пред пiдходить з протилежного боку, сяючи чемнiстю. Крофтс походжає коло ґамака й вдаряє по ньому цiпком, розгойдуючи його. Панi Ворен зупиняється на порозi й дивиться на священика ошелешеними очима). Дозвольте вiдрекомендувати: мiй батько, — панна Ворен.

Вiвi (пiдходить до священика й вiтається). Дуже рада вас тут бачити, пане Ґарднере. Дозвольте познайомити всiх. Пан Ґарднер, — пан Френк Ґарднер, пан Пред, — сер Джордж Крофтс, i… (тимчасом як чоловiки здоровкаються, панi Ворен з раптовим вигуком пiдбiгає до отця Семюела).

Панi Ворен. Та це ж Сем Ґарднер! Вiн висвятивсь на попа! Ви нас не пiзнали, Семе? Он стоїть Джордж Крофтс, нiтрохи не змiнився. То ви мене пам’ятаєте?

о. Семюел (червоний, як рак). Я... кх-кх...

Панi Ворен. Авжеж пам’ятаєте. У мене ще й досi є цiлий альбом ваших листiв; я на нього натрапила цими ж таки днями.

о. Семюел (так знiяковiв, що аж жаль бере дивитись). Здається, маю честь... панна Вевезор...

Панi Ворен (шпарко поправляє його, голосно шепочучи). Тихше! То все дурницi. Звiть мене панi Ворен. Хiба ви не бачите, що тут моя дочка?

Дія друга

Свiтлиця котеджу. Поночi. В переднiй стiнi котеджу те саме вiкно, що в першiй дiї, тiльки вже не iз захiдного краю кону, а зi схiдного, бо дiя вiдбувається не знадвору, а в хатi. Завiси на вiкнi спущенi; лiворуч вихiд на ґанок. У лiвiй стiнi дверi до флiгеля. Трохи далi попiд цiєю самою стiною мисник; на ньому свiчка та сiрники, а поруч стоїть, спершись цiвкою на мисник, Френкова рушниця. Посеред свiтлицi стiл iз запаленою лампою. Книжки та приладдя до писання панни Вiвiан — на бюрку праворуч вiд вiкна, попiд стiною. В правому кутку коминок i канапа; вогню в коминку нема. По обидва боки стола два стiльцi.

Дверi котеджу розчиняються; крiзь них видно чудове зоряне небо. Знадвору увiходить панi Ворен, кутаючи плечi в шаль, позичену в панни Вiвiан, слiдом за нею Френк. Утомлена вiд прогулянки, вона зiтхає з полегкiстю, витягає шпильку з капелюха, знiмає його з голови, потiм iзнов устромляє в нього шпильку й становить на стiл.

Панi Ворен. Господи милосердний! Не знаю, що гiрше тут на дачi, чи гуляти, чи, вдома сидячи, нудитися. Тепер би добре приготувати вiскi з содовою, та де тутечки знайдеш усi цi речi?

Френк (допомагає їй скинути шаль i в той же час дуже обережно легенько пестить пальцями її плечi). Може, у Вiвi знайдеться трохи.

Панi Ворен (вiдчувши його рух, скоса й крадькома озирається на нього). Дурницi! Нащо вони здалися їй, такiй молоденькiй дiвчинi? Але байдуже; якось перебудемося. (Втомленим рухом опускається на стiлець край столу). Цiкаво, що вона робить тут цiлiсiнький день. А менi дуже хочеться бути зараз у Вiднi.

Френк. Їдьмо разом. (Обережно згортає шаль, вiшає її на спинку другого стiльця й сiдає навпроти панi Ворен).

Панi Ворен. От тобi й маєш! Я починаю думати, що ви таки шматок старого йолопа.