Розділ «Три неприємні п’єси»

Сарторiюс. Буде, Бланш, мусить бути ще задовго перед тим, як ти почнеш вважати себе за немолоду жiнку.

Бланш. Але ж зараз нiчого серйозного немає?

Сарторiюс. Та ось, люба моя, лiкар каже, що я потребую змiни, подорожi,збудження…

Бланш. Збудження! Т о б i потрiбне збудження! (Смiється невесело й сiдає на килимi бiля його нiг). Як це так, тату, що ти, такий мудрий з iншими, аж нiяк не мудрий зi мною? Невже ти гадаєш, що я не бачу наскрiзь твiй маленький план витягти мене за кордон? Як я не хочу вже бути хворою й дозволяти тобi бути нянькою, то ти хочеш сам бути за хворого, а я щоб була за няньку!

Сарторiюс. Що ж, Бланш, якщо ти хочеш вважати, що ти здорова i що нiщо не пригнiчує тебе, тодi я мушу наполягати на тому, що я нездужаю i що мене щось пригнiчує. І справдi, дитино моя, безглуздо далi жити так, як ми живемо останнi чотири мiсяцi. Ти почувала себе нещасливою, та й менi було ввесь час якось негаразд. (Обличчя Бланш похмурнiшає; вона вiдвертається од нього й сидить мовчазлива й задумана. Даремно вiн чекає на якусь вiдповiдь i додає тихше). Пощо бути такою незламною, Бланш?

Бланш. Я гадала, що ти похвалюєш незламнiсть; ти ж сам завжди пишався нею.

Сарторiюс. Але ж дурницi, моя мила, дурницi. Менi ж таки досить частенько доводилось вiдступатися її. Я можу тобi навести безлiч м’яких людей, що робили так само, як i я, i, мабуть, були щасливiшi од мене. Якщо ти це тiльки заради незламности опираєшся…

Бланш. Я зовсiм не опираюся. Не розумiю, про що ти говориш.

Хоче пiдвестися й одiйти.

Сарторiюс (хапаючи її за руку й затримуючи її на колiнах). Зажди, моя дитино; ти не повинна зi мною ховатись, так наче я чужий для тебе. Ти мордуєшся, бо…

Бланш (шалено видираючись од нього, говорить встаючи). Якщо ти скажеш це, тату, я вб’ю себе. Це не так. Якби вiн ще сьогоднi ж, цього вечора був тут перед мене, на колiнах, я б радше з дому втекла, анiж знесла б це. (Схвильована, виходить. Сарторiюс дуже стурбований, знов повертається до вогню).

Сарторiюс (похмуро позираючи на полум’я). Якщо я тепер наполягатиму на своєму, прощай спокiй на кiлька мiсяцiв. Доведеться жити наче iз сторонньою людиною, як iз службовцем чи служником. А якщо поступлюся тепер,доведеться поступатися й завжди. Ну, та що ж! Нiчого не зробиш. Я все своє життя завжди додержував свого, але ж це мусить колись скiнчитись. Вона молода, хай буде тепер черга на неї. (Входить покоївка).

Покоївка. Прошу вас, пане, пан Лiкчiз притьмом хоче вас бачити у дуже важливiй справi, — що торкається в а с, вiн так звелiв сказати.

Сарторiюс. Пан Лiкчiз! Ви хочете сказати, отой Лiкчiз, що, було, приходив сюди в моїх справах?

Покоївка. Так, пане. Але ви б його тепер, пане, i не впiзнали б.

Сарторiюс (хмурячись). Гм! Мабуть, зголоднiлий. Прийшов просити?

Покоївка (жваво заперечуючи таку думку). О-о-о, нi, пане. Справжнiсiнький джентльмен! Пальто — тюленячої шкури! Приїхав, пане, у колясi, такий виголений i чистий! Я певна, пане, що вiн збагатiв.

Сарторiюс. Гм! Заклич но його.

Лiкчiз, що чекав на дверях, зразу входить. Змiна в його виглядi разюча. Вiн у вихiдному вбраннi i в пальтi, пiдбитому хутром, яке виблискує усiма тигровими барвами. На сорочцi, на грудях — дiамантова застiбка. Шовковий капелюх найблискучiшого чорного кольору. Розкiшний золотий годинниковий ланцюжок ґiрляндою звисає на жилетi, дещо гладшому, нiж колись. Вiн виголив свої бакенбарди й вiдростив вуса, кiнцi яких закрученi й гострi. Пiд Сарторiюсовим мовчазним поглядом вiн стоїть, посмiхаючись i даючи собою помилуватись, надзвичайно задоволений з враження, яке вiн справив. Покоївка не менш задоволена iз своєї участи в такому несподiваному видовищi i, сяючи, виходить, сповнена новин для кухнi. Лiкчiз завершує ситуацiю, з трiумфом кивнувши Сарторiюсовi.

Сарторiюс (опам’ятавшись, вороже). Ну, що ж?