Розділ «Три неприємні п’єси»

Бланш. Ледi Роксдейл!

Сарторiюс. Так. Але спершу я мушу довiдатись, чи згодиться наш власник закладних узяти на себе частину ризику.

Бланш. Власник закладних! Ти хочеш сказати… (Не має сили вимовити до кiнця; Сарторiюс допомагає їй).

Сарторiюс. Гаррi Тренч. Так. І запам’ятай собi, Бланш: якщо вiн згодиться приєднатись до мого плану, я мушу заприязнитися iз ним.

Бланш. І запрошувати його до себе?

Сарторiюс. Лише в дiлових справах. Ти можеш не зустрiчатися з ним, якщо не хочеш.

Бланш (вражена). Коли ж вiн прийде?

Сарторiюс. Не можна гаяти часу. Лiкчiз пiшов, щоб запросити його прибути сюди.

Бланш (сповнена жаху). Так вiн буде тут за кiлька хвилин! Що ж менi робити?

Сарторiюс. Я раджу тобi прийняти його так, наче нiчого не трапилось, а тодi вийти й залишити нас iз нашими справами. Ти не боїшся зустрiтись iз ним?

Бланш. Боюсь! Нi, але ж звичайно, нi! Але… (За дверима чути Лiкчiзiв голос). Ось i вони. Не кажи, що я тут, тату. (Вибiгає до кабiнету. Лiкчiз входить з Тренчем i Кокеном. Кокен палко потискує Сарторiюсовi руку. Тренч, що тримається похмуро й дуже ввiчливо, не збирається приховувати свою досаду, вклоняється сухо й злопам’ятливо. Лiкчiз прикриває загальне збентеження веселою балачкою, поки вони всi сiдають навкруги великого столу: Тренч — ближче до камiна, Кокен — до рояля, решта два — мiж ними, Лiкчiз — ближче до Кокена).

Лiкчiз. Ось ми й зiбрались усi докупи, друзi мої. Ви пам’ятаєте пана Кокена? Вiн тепер допомагає менi, трохи у справах, так, по-дружньому, i веде мою кореспонденцiю, — так би мовити, секретарює. Менi бракує лiтературного стилю, по щиростi кажучи, тож пан Кокен ласкаво надає його моїм листам, орiєнтацiйним проспектам, повiдомленням i таке iнше. Правда ж, пане Кокене? Звичайно, правда, чом би й нi? Вiн же таки допомагав менi зараз переконати його давнього приятеля, доктора Тренча, щодо тiєї справи, про яку ми говорили.

Кокен (суворо). Нi, пане Лiкчiзе, я й не спробував переконувати його. Нi, для мене це справа принципова. Я кажу, що це ваш обов’язок, Гаррi, — ваш обов’язок, — сприяти тому, щоб цi жахливi будинки були пристойно й по-людському вiдремонтованi. Як людина науки, ви зобов’язанi перед громадськiстю полiпшувати санiтарнi умови. В питаннях обов’язку немає мiсця переконанням, бодай од найстарiших друзiв.

Сарторiюс (до Тренча). Я почуваю саме так, як каже пан Кокен, що це наш обов’язок, обов’язок, який я, можливо, занадто довго не виконував заради класу бiднiших наймачiв.

Лiкчiз. Але ж, безсумнiвно, мої панове, це обов’язок. Що торкається до дiлових стосункiв, я нi перед ким не поступлюся; ну, а щодо обов’язку — це рiч iнша.

Тренч. Так, але ж я не розумiю, чому тепер це мiй обов’язок бiльш, нiж був чотири мiсяцi тому. Я розглядаю це просто, як питання певної суми грошей.

Кокен. Сором, Гаррi, сором! Сором!

Тренч. А, цитьте ви, дурню! (Кокен пiдскакує. Лiкчiз хапає його за сурдут i стримує).

Лiкчiз. Заспокойтесь, заспокойтесь, пане секретарю. Доктор Тренч лише жартують.

Кокен. Я наполягаю, щоб цi слова взяли назад. Мене названо дурнем.