Розділ «Три неприємні п’єси»

Лiкчiз. Чудово, Сарторiюсе, дякую.

Сарторiюс. Я вас, пане, не питав, як ви себе почуваєте, i ви це знаєте, гадаю, не гiрш од мене. Яку ви до мене маєте справу?

Лiкчiз. Справа така, Сарторiюсе, що як мене зустрiнуть менш ввiчливо, анiж менi це до вподоби, то я можу податися з нею й десь-iнде. Ми з вами тепер — рiвнi люди. Це грошi були колись-то менi за хазяїна, а не ви — можете не заноситись. Теперечки ж, коли я — незалежна щодо грошей людина…

Сарторiюс (рiшуче пiдходячи до дверей й широко їх одкриваючи). Можете собi потiшатися iз своєї незалежности поза межами мого дому. Вона менi тут не потрiбна.

Лiкчiз (пробачливо). Та ну ж, Сарторiюсе, не будьте впертий. Я прийшов до вас як друг, щоб покласти вам грошей у кишеню. І нема чого удавати, що вас не цiкавлять грошi. Га?

Сарторiюс (вагається, але кiнець кiнцем зачиняє дверi, кажучи обережно). А скiльки?

Лiкчiз (переможно, йдучи до Бланшевого стiльця й скидаючи пальто). Ага! Ось тепер то ви балакаєте у свiй звичайний спосiб, Сарторiюсе. Тепер, сподiваюсь, ви запропонуєте менi сiсти й зручно розташуватись.

Сарторiюс (вертаючись од дверей). Я маю охоту спустити вас потилицею iз сходiв, ледарю ви проклятий.

Лiкчiз (аж нiяк не збентежений, вiшає своє пальто на спинку Бланшевого стiльця, заразом витягуючи сиґарницю iз однiєї з кишень). Ми з вами, як на мене, надто вже до пари, щоб я брав за погане те, що ви кажете, Сарторiюсе. Берiть сиґару.

Сарторiюс. Тут не палити: це кiмната моєї дочки. Втiм — сiдайте, сiдайте. (Вони сiдають).

Лiкчiз. Мої справи потрохи пiшли гаразд, вiдколи ми бачились востаннє.

Сарторiюс. Та ж бачу.

Лiкчiз. Почасти я завдячую це вам. Це вас дивує?

Сарторiюс. Мене це не обходить.

Лiкчiз. Ви так гадаєте, Сарторiюсе, бо вас нiколи не обходило, як iшли м о ї справи, поки я полiпшував в а ш i, збираючи вам комiрне. Але ж я назбирав дещо й для себе там, на Роббiнз-Роу.

Сарторiюс. Я завжди так i гадав. Що ж ви, тепер, прийшли повернути менi?

Лiкчiз. Та ви б не взяли, якби я вам запропонував, Сарторiюсе. Не грошi то були, а знання — знання у великому суспiльному питаннi: у квартирному питаннi трудящих класiв. Адже ж ви знаєте, з цього питання утворено королiвську комiсiю?

Сарторiюс. О, розумiю вже. Ви давали свiдчення.

Лiкчiз. Давати свiдчення! Це не по менi. Яка б менi з того користь? Лише витрати мої, та й то не за професiйною таксою. Нi, я не давав нiяких свiдчень. Заждiтьно, я ось що зробив. Я їх приберiг, щоб прислужитися парi добродiїв, чуття яких були б неприємно враженi, якби їхнi iмена з’явились у синiй книзi як iм’я утримувачiв кублiв зарази. Їхнiй уповноважений був такий люб’язний до мене з приводу цього, що пiдписав менi векселя на суму… а втiм, байдуже, на яку. Це було менi напочаток, щоб зразу стати на ноги. Я принiс примiрник першого звiту комiсiї у кишенi пальта. (Встає й дiстає з кишенi пальта синю книгу). Я заломив сторiнку, щоб вам показати; я гадав, що вам буде цiкаво побачити. (Розгортає книгу на призначеному мiсцi й подає її Сарторiюсовi).

Сарторiюс. Так це шантаж? (Кидає книгу на стiл, не поглянувши до неї, й сильно стукає по нiй кулаком). А менi байдуже, чи стоятиме моє iм’я у синiх книжках. Мої друзi їх не читають: а я не мiнiстр i не кандидат до парламенту. Цими спiвами од мене нiчого не дiстанеш.