Розділ «Дата Туташхіа роман»

Здійнявся такий галас, можна було подумати, що Како Табагарі зібрався перевішати їх усіх.

— Стривайте, люди! Що з вами? — закричав Дата Туташхіа, і люди стихли.— На кого ви схожі! Подивіться лишень на себе. Горе вам, нещасні ви люди. Хіба ви схожі на людей?.. На що вони вас перетворили, оцей сучий син Сетура й мучитель Табагарі?! Де таке видано?!

— Що він каже, отой чоловік?

— Він каже, що наш годувальник — сучий син, а Табагарі — мучитель!

— Сучий син і мучитель!

— Чи чувано так говорити!

Раптом замовкли, одразу — всі.

— Бий їх! — загорлав хтось. І вони накинулися на нас, наче зграя скажених псів. Дату влупили кілком по спині, звалили з ніг і метнулися до мене.

— Пістолети в них! — крикнув хтось.

У нас повихоплювали зброю і били, поки самі не вибилися з сил!.. Із стайні вивели наших коней, нас поприв’язували до них і стьобнули по крижах з усієї сили. Коні протягли нас по снігу кроків триста й спинилися.

Ми довго лежали на землі. Не могли підвестися. Нарешті отямилися, наледве порозплутували вузли, якими були позав’язувані. Ні я, ні Дата не могли ворухнути ні рукою, ні ногою. Не пам’ятаю, як повидиралися на коней. Ледве доплуганилися до місця, де сховали зброю. Сам бог знає, чого нам коштувало витягти її зі сховку. Я знав, що в горах, трохи вище від тих місць, були землянки гуртівників. Туди ми й піднялися.

Була середина зими. Гуртівники в цей час спускаються в долини, на зимові пасовиська. Живої душі тут не знайдеш, води подати нікому, про їжу і не мрій. Я вже казав тобі, що Днів десять ми навіть у сідлах не могли сидіти, а вигляд мали — краще й не згадувати.

Що побили нас мало не до смерті — то ще й нічого. Головне — злість мене просто поїдом їла. Встану ж я нарешті?! Залягти б тоді в Саірме, поблизу Сетуриної садиби, вистежити й перебити їх усіх — від Сетури й Табагарі до карлика-пророка, але Дата Туташхіа не дав:

— Мосе-батоно, людина живе й поводиться так, як їй до вподоби, і в її справи втручатися не треба. Тобі здається, вона принижена, роздавлена, а вона живе собі, радіє і долею своєю цілком задоволена. Пам’ятаєш, ти мені сказав про Сетуриних людей: «Цьому людові до вподоби бути рабами». Не погодився я з тобою — моя провина, а воно так і є. Ось ти стоїш, ось — я, а ген там бог на небі: присягаюся надалі ні до чиїх справ не втручатися, поки не зрозумію, що краще — втрутитися чи піти геть. Немає на світі людини, гідної співчуття й допомоги. Так я тепер думаю.

Біля Поті є містечко, не пам’ятаю вже, як називається. Жив там один фельдшер, надійний був чоловік, і тримав він невеличкий лазарет. Іншого виходу не лишалося — мені треба було лікувати ребро, Дату Туташхіа вимучувала роз’ятрена рана.

Наледве повидиралися ми на коней і рушили з гори над Саірме в дорогу.

Граф Сегеді

...Та обставина, що вони виросли в одній сім’ї, була для мене справжньою знахідкою, надзвичайно важливим відкриттям. Специфіка розшукної і слідчої практики полягає в тому, що, з одного боку, необхідно до найменших подробиць вивчити психіку переслідуваного злочинця і, отже, чітко уявити можливі його вчинки, а з другого — мати якнайповніше уявлення про того чиновника чи групу чиновників, яким доручено виявити його і взяти. Тут мається на увазі комплекс професійних і природних даних. Нерідко буває, що той, хто вистежує, не справляється із завданням, і лише тому, що його вдача і вдача злочинця суперечать одна одній. Скажімо, надто підозріливий за вдачею своєю детектив може виявитися безпорадним перед наївним нехитрим злочинцем,— він не може припустити, що переслідуваний здатний скористатися такими примітивними засобами. Отоді-то виникає потреба узгодити якості того й другого, бо порушено рівновагу в психологічних даних переслідуваного й переслідувача.

Коли розшукна установа має справу з тривіальним злочином (у таких випадках і особа самого злочинця більш або менш ординарна), тоді головне знаряддя його розшуку й арешту — встановлення почерку злочину. Це дає змогу зарахувати злочинця до певної групи злочинців і продовжити розшуки його уже в межах встановленої групи. Метод виключення кінець кінцем і приведе до розшукуваної особи, причому, як це видно з практики, в дев’яноста випадках із ста — безпомилково.

Значно складніше, коли кримінальний багаж злочинця має певну октаву методів злочину, а може, навіть кілька октав. У такому разі не лишається іншого виходу, як вважати за почерк злочинця саме той широкий діапазон, і тоді лише аналогія допоможе зазирнути в таємницю його психіки. Та аналогії цього типу, на жаль, нечисленні. Отже, психіко-кримінальний тип такого злочинця є феноменом, а на шляху його виявлення й арешту здіймаються такі самі перешкоди, які постають перед бактеріологами на шляху відкриття невідомого мікроба., Для подолання цих перешкод криміналісти використовують різноманітні методи. Сам я часто вдавався до методу двійника, тобто вивчав людей, які — за зібраними даними — схожі з розшукуваною особою (але не з її злочином) рисами свого характеру. Спостерігати за ними, вивчати їх було досить легко, бо при цьому можливі особисті контакти. У такий спосіб я неодноразово одержував відповідь на запитання щонайпершої ваги: хто такий злочинець і що він собою являє. Коли цю відповідь знайдено, можна вважати, що особу розшукуваного встановлено.