Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Ані з місця! — наказала нам дівчинка.

Надто вже близько стояли вони. В руках у одного був довгий затесаний кілок. Держати кілок, видно, було йому не під силу, і він прилаштував кілок гостряком мені до ременя.

Леле, ох і гострий був той кілок!

Дівчинка одвела набік трьох дорослих хлопців. Вони пошепотіли й повернулися назад.

— Зараз побачимо, чи ви раді. Давайте співати разом з нами!

Один зовсім сопливий хлопчисько змахнув рукою — теж мені регент хору,— і вони заспівали. То була та сама пісня, яку щоранку Табагарі змушував співати батьків оцих чортенят, де в кінці кожного куплета було ім’я їхнього хазяїна. Ні слів, ні мелодії тієї тарабарщини і Дата, і я не пам’ятали. А вони всі співали, і я відчув, як поступово вони починають сердитися й ось-ось знову на нас нападуть. Я прикидав і сяк і так, як бути, що робити, голова розвалювалась, а гострий кілок, притулений до мого ременя, помаленьку почав удавлюватися мені під ребро. Не перестаючи співати, без зайвих слів вони загонили нас на той світ.

— Не знаємо ми цієї пісні! — закричав я.— Навчіть спочатку, і будемо співати разом.

Заціпило їм. Сіли ми в коло, як добрі друзі, й почали розучувати псалом. Нічого важкого в ньому не було. Кривий Табагарі складав псалми на розум своєї пастви. Ми швидко вивчили його. Дітвора стала в стрій, нас поставили в голові, вибігло бісеня, схоже на джмеля, задзижчало, як Табагарі, і ми рушили. До садиби йшли з піснею і вигукували Архипове ім’я. Коло воріт нас примусили тричі крикнути «поліхроніон» і, уявіть собі, відпустили.

Ми увійшли до себе в кімнату й попадали на ліжка. Поки що нам було кепсько. Дата хоч і був напоготові, але сміх усе душив його, а як лишилися ми самі, він спохмурнів і змовк.

— До чого докотитися,— сказав я,— утік в абраги, щоб од солдатчини відкрутитися, і на тобі, змусили марширувати й співати.

— Ходімо звідси, Мосе-батоно, а то вони й землю примусять нас копати.— Дата казав це не жартома.

Ми довго не могли отямитися. Із землянок і вбогих халупок отих бідолах Архипа Сетури долинали пісні, бренькіт пандурі. Це тривало аж до ночі.

Прийшла Топана, принесла обід.

— Сьогодні — що? У когось день ангела чи святого якогось? Чого це всі розвеселилися? — спитав Дата.

— Які там ангели чи святі?

— А що з ними?

— Нічого! Тому й співають.

Ми ум’яли по шматку хліба, заснули й спали, поки відьма Топана не покликала нас до хазяїна.

Дата встав неохоче. Та й мені теж не хотілося йти, але відмовлятися не можна було.

Ми ввійшли до Сетури. Він лежав на тахті в своїх барвистих подушках і мутаках. Біля нього на стільчику примостився Табагарі з книжкою на колінах. То була та сама книжка, з якої Сетура вичитував уранці тлумачення імен Абеля і Архипа. Табагарі перегортав сторінки і щось дзижчав своєму володареві. Сетура жестом запросив нас сісти й трохи зачекати. Табагарі чи то поринув з вухами у свій талмуд, чи то за людей нас не вважав, але навіть голови не підвів, коли ми ввійшли, а все шарудів сторінками й мимрив собі під ніс. Ніхто не запропонував нам ні попоїсти, ні випити. Залишалося тільки слухати Табагарі.