Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Нас цікавить мета вашої зустрічі,— сказав Зарандіа по тому, як представився сам і показав документи, що засвідчували його повноваження.

— Вам уже відомо, що я прибув сьогодні з Німеччини пароплавом «Аделаїда»? Я привіз посилку цим людям,— мовив, подумавши, доцент.— Вони прийшли по неї. Оце й усе.

— Ви підтверджуєте це? — звернувся Зарандіа до гостей доцента.

— Звичайно,— не вагаючись, відповів один з них.

Другий кивнув головою, але якось неохоче.

Зарандіа записав у протокол запитання і відповідь.

— Прошу ствердити підписом правильність відповідей.

Доцент прочитав протокол і зразу ж підписав, а гості зволікали і явно вагалися. Нарешті один з них сказав, що посилка призначається йому, він і підпише. Зарандіа не наполягав, щоб підписав і другий.

— В якому чемодані посилка? — спитав Зарандіа.

— В отому, в чорному,— відповів доцент, очевидно, вже починаючи щось підозрювати.

— Ми повинні бути присутні під час передачі посилки!

Запала мовчанка. Господар і гості перезирнулися.

— Ласкаво прошу,— сказав доцент.— Тут комплект терпугів. Ви пересвідчилися в цьому ще в митниці.

Він поставив чемодан на стіл і відкрив його.

Очевидно, зайвим буде говорити, що для арешту й притягнення до відповідальності цих трьох осіб цілком достатня й обгрунтована документація була готова вже в Батумі, і успіхові нашої справи ніщо не загрожувало. Слідчий матеріал було вичерпано. З’ясувалося, а правильніше сказати, було ще раз підтверджено місцеперебування іноземного джерела забороненої літератури, імена емігрантів, які перевозили її, зв’язки осіб, котрі одержували і розповсюджували її, адреси явок, місця зустрічей — одним словом, усе, що в таких випадках цікавить розшукну установу.

Ми повезли винних у Тифліс, віддали до Метехської в’язниці як злочинців, котрі пройшли слідство й підлягають засудженню.

Доцент належав до заможного аристократичного роду. Його родичі мали великий вплив на всьому Кавказі. Серед них були й мої близькі друзі, й просто знайомі — генерали, високопоставлені посадові особи і звичайні інтелігенти. Вони багато разів просили мене допомогти їхньому родичеві, більше того, зацікавили долею доцента самого намісника. Та й окрім цього, у службових справах мені треба було самому ознайомитися із справою І з обвинуваченими, і я звелів Зарандіа один раз допитати їх при мені. Хто я, обвинувачені не знали.

На початку допиту обвинувачені, а потім і доцент цілком і без змін підтвердили попередні свідчення. Стало зрозуміло, що полегшити їхнього становища я не можу, а закрити справу й поготів. Я вернувся до себе в кабінет з важким серцем і з тим препаскудним самопочуттям, яке буває завжди, коли доводиться відмовляти в проханні допомогти. Цей мій стан погіршувався тим, що Зарандіа вів допит так, щоб з’ясувати моє ставлення до долі доцента. Він усіляко намагався дізнатися, чого хочу я, і разом з тим не виявити цього свого зацікавлення.

Через якийсь час Зарандіа прочинив двері мого кабінету і попросив дозволу ввійти. Не минуло й десяти-п’ятнадцяти хвилин, як ми розійшлися, і я не чекав його приходу.

— У мене до вас прохання, графе.