Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Глухий.

— Ну, а коли глухий, як він може почути?

— Мосе-друзяко, ох і нетямущий ти, нічого не зрозумів, а пояснювати все з початку мені ліньки! — Сетура розсердивcя.— Поживеш тут зиму, приглянешся, сам побачиш, що до чого.

Дата підморгнув мені.

— Не треба турбуватися, Архипе-батоно! — заквапивсь я.— Ми й так тобі вдячні. Може, нам слід відпочити, а вже по тому ще побалакаємо.

— Та, мабуть, і справді, батоно, відпочиньте, а за вечерею я вам іще дещо розкажу,— пообіцяв Сетура.

Ми повернулися. Не знаю, як у Дати, а в мене в голові тисячі цвіркунів цвірчали, і кожен — на свій лад.

— Обід вам Топана принесе,— гукнув нам навздогін Сетура.

Ми йшли мовчки. У горлі зашерхло — добре, що трапилося по дорозі джерело.

Ми промочили горло, і Дата спитав:

— Що робитимемо, Мосе? Залишимося тут чи подамося ще кудись?

Абрагові кращого місця не знайти! І чого йти звідси? Поліція в ці забуті богом місця не добереться. Хазяїн не обділяє нас ні хлібом, ні дахом над головою, ні спокоєм. Що нам?

— Чого йти кудись в інше місце, Дато-батоно?

— Не можу бачити ні цього чоловіка, ні його людей,— сказав Дата.— Я себе знаю. На себе лихо накличу й другому зла нароблю. Цього так і жди, не вперше. Прожив я не так і багато, але світу побачив, обходив і об’їздив уздовж і впоперек, а такого дракона не бачив. Та що бачити — чувати не чував і читати не читав!

Я заходився сперечатись. Шкоди нам від Архипа чи як там його — ніякої, а якщо й буде, хіба важко нам відправити його на той світ?!

— Дато-батоно, яке наше діло, що там витворяє із своїми людьми Сетура? — пробував я умовити друга.— Звичайно, зло чинить, та коли всі ці холуї гнів божий за милість вважають, хіба Сетура винен? Ця потолоч ще й гіршого заслуговує! Піти рабами до Какошки Табагарі? Подобається їм бути рабами — от і все. Що, хтось тримає їх тут? Давай так домовимося: тільки нас зачеплять, хоч би хто, ми обох цих пройдисвітів на мотузочок через гілляку, сюди Сетуру, туди Табагарі,— і доганяй вітра в полі.

— Гаразд, нехай буде на твоє,— мовив Дата.— Посеред зими міняти місце не дуже мені й кортить.

Ідемо далі.

Втікачеві ходити дорогами й стежками заказано. Забути про це треба. Втікач мусить ходити так, щоб дорогу чи стежку згори бачити. Розумієш, про що я кажу? Згори! Отак і йшли ми лісом, тримаючись далі від дороги. Раптом Дата зупинився й почав пильно дивитися в глиб міжгір’я.

— Мосе-батоно, бачиш, що ген там у кущах діється?