Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Ніхто ані з місця, а то всіх перестріляю, по одному переб’ю, шакалячі виплодки! — крикнув я про всяк випадок.

— Мосе, отямся, не бери на душу гріха дітовбивства, не гніви бога!..— долинув знизу голос Туташхіа.

— Чого їм треба, щоб вони пропали? — крикнув я, але у відповідь почув голосний сміх Туташхіа.

— Хто ви такі, бісенята, і чого вам треба? — спитав я тих дітей.

Ані слова. Стоять, понадувалися, губенята стиснуті.

Дата Туташхіа виліз з яру й каже:

— Воші ж дикуни. Чужої людини не бачили, та не тільки людини. Покажи їм паровоз або карету — камінням закидають. З отакими дітлахами та ще з жінками ворогові не побажаю зустрітися. Ти сховав би револьвера — стріляти не доведеться...

— Ти що, з глузду з’їхав, Дато-батоно? Ці щенята мало не загризли нас. Та я їх усіх у миг ока... на той світ відправлю. Іншим не закортить! Перестріляю всіх! Щоб на мене та руку підняти, такий чоловік у Грузії ще не народився!..

Леле моя рідна, на кого вони були схожі! Обірвані, брудні, самі кістки стирчать. Бачив я лисиць у клітках — отакий самий хижий і гострий погляд був і в тих дітлахів.

— Не бійтеся, діти! — почув я дівчачий голос. Нівроку — дівчинка! У таких дівчаток у наших краях уже троє бігають і четвертого ждуть.— Ми — діти. Вони в нас стріляти не зважаться.

— Що будемо робити? — спитав я Дату.

Він мовчить, нічого не каже.

— Хто ви такі й чого від нас хочете? — звернувся я до обірванців.

— Ви Архипові вороги,— закричала у відповідь та сама дівчинка, і всі знову схопилися за каміння й дрючки.

— Це ми, дівчино, Архипові вороги?.. Та ми гості його, він нас як рідних братів любить. Звідки це ви взяли?.. Велика дівчинка, а таке говорити не соромно?

— Бабуся Топана сказала. Вона завжди правду каже.

— Ти бач, горбата відьма!.. Чуєш, звідки ця напасть, Дато-батоно?!

— Ну годі, діти, йдіть гратися,— сказав Дата.

— Не пускайте їх! — крикнув хтось, і кроку ми не ступили, як вони оточили нас з усіх боків.

— А таки правда, дехто з них зараз підніметься на небо,— мовив я.