Розділ «Дата Туташхіа роман»

Сетура звернув з дороги, і ми підійшли до колодязя. Біля колодязя стояв стовп з дзвоном. До серця дзвона прив’язано мотузок, кінець якого був спущений у колодязь. У колодязі сидів чоловік і тримав той кінець. Води в колодязі не було.

— Це ж той карлик, якого Табагарі разом з іншими вів на роботу! — впізнав я.

— Еге, той самий. Я йому плачу двадцять п’ять копійок на день,— сказав Сетура.— Він глухонімий.

— І що, отак і сидить з ранку до вечора й тримає в руці мотузок? — спитав Дата.

— Авжеж, отак сидить і тримає.

— А що він тут робить, цей неборака? — спитав я, заглянувши в глибокий колодязь, в якому не було води.

Надію, Мосе-друзяко, надію для отих людей! — Сетура кивнув на копальню на тому боці яру.

— Слухай, на бога небесного вже ніхто не надіється, а кому спаде на думку надіятися на цю потвору в колодязі?

— Справа в мене тут поставлена надійно. Зараз зрозумієте. Ті, хто копає в печері, надіються, що тунель приведе їх сюди, в цей колодязь...

— Стривай, Архипе,— не втримавсь я,— ти ж казав, що продовбують тунель знизу вгору й відходять звідси все далі?!

— Казав, ну то й що?

— А те, що коли ця твоя дірка йде все далі від колодязя і все вгору, то як же їй вийти сюди?

— Нікуди вона не вийде, ні вгору, ні в колодязь. Стоїть гора, як і стояла, і вони в ній кружлятимуть,— мовив Сетура.

— А люди про це знають?

— Знають, додуматися до цього неважко. От вони й метикують: коли до цього так легко своїм розумом дійти, значить, насправді все не так, як їм здається. Не пішов би Сетура, думають вони, на такий простенький обман. Вийде тунель у колодязь. Неодмінно.

— А дзвін і карлик навіщо ж тоді в колодязі? — спитав Туташхіа Сетуру.

— Карлика звати Зебо. Він — юродивий, і його вважають за віщуна. Кажуть, як тільки тунель підійде до колодязя на сто сажнів, Зебо почує і враз ударить у дзвін. Коли б ви знали, як вони того дзвона ждуть! Увесь час напоготові. Збираюся добавити їм хоч трошки, але треба подивитися, як справи підуть. Краще нову надію вигадати, ніж заробіток збільшити. Це буде певніше, та ось вигадати не так і просто.

Дата Туташхіа пирснув сміхом, затуляючи долонею рота, щоб хазяїн не побачив і не образився.

Я зазирнув у колодязь. Карлик раз по раз притулявся вухом до скелі й щось мимрив.

— Ти казав, він глухонімий?