Розділ «Дата Туташхіа роман»

Тут треба було добре помізкувати, як далі бути, сам розумієш, у яку халепу я вскочив. Він побачив, як я до будинку Захара Карповича підійшов, теж зупинився й стоїть, видно, теж не змикитить, як далі бути. Він мене ще тоді, з фраєрами, помітив, у духані в Сакули. Він, звісно, зрозумів, що в нас із Дзобою до нього якийсь інтерес є, чогось ми чекаємо. А тут — на тобі, я коло будинку Захара Карповича, як у землю вріс, і ні туди ні сюди. Як йому було за такої оказії до Захара Карповича заходити? Шапку його туди закинь, він і по неї не пішов би. Це й так, уже вбік. Ми обидва розуміли, що стежимо один за одним, Піти слідом? Так це ще питання, хто за ким піде! Наздогнати його? Але ж він при зброї, а в мене руки порожні. Та якби й була зброя, наздогнав би я його — що мені казати, про що питати?.. А все одно на серці в мене якось легко, так легко стало. Мабуть, тому, що раз він нас помітив, значить одірветься від нас, утече, і ми лихо обминемо.

Скільки я не думав, а ні до чого кращого не додумався, як кинути це гниле діло, піти до Захара Карповича і, поки Дзоба прийде, добром чи насильно довідатися, який він чоловік, отой Дзобин кривдник.

Я й потім про це багато думав, усе прикидав, чи правильно я тоді зробив чи ні, і виходило в мене, що правильно. Щось інше вигадати в мене, може, розуму й забракне, а в цій справі я все правильно розміркував.

Більше не озирався — рушив до Захара Карповича. З одного вікна вузеньким пасмом падало світло — віконниця була нещільно зачинена. Я постукав — світло потухло: сховався наш Захар Карпович! Не почув стукоту, про який з тим чоловіком домовився, і сховавсь!

Я ще раз постукав.

Треба з ним поговорити!

— Карповичу, відчини! Я ж знаю, ти дома. Не бійся. Це я — Baco. Baco, чуєш? — тихо покликав я.

— Хто там? — Це він зважився все-таки озватися.

— Відчини, це я — Baco!

— Ти переплутав двері, Baco. Двері Маро — поряд! її й дома ще немає. В духані вона.

— Послухай, кажуть тобі, відчини, справа в мене до тебе!

А Карпович не відчиняв.

— Васо-джан! Будь ласка, прийди іншим разом! Тепер я не сам... Жінка в мене, розумієш?

— Карповичу!— Я страх як розсердився.— Та відчини, тобі кажуть. Справа в мене до тебе, спитаю й піду. А не відчиниш, я двері виламаю, з тієї твоєї любки почну й тобою, Карповичу, закінчу!

— Не можу! — стоїть на своєму сучий син.

Тоді я ногою як дам: у вікні біля дверей — шибки на дрізки.

— Одчиняю! Не бий! Одчиняю!

Він ще й галасувати не перестав, а двері вже — навстіж.

— Прошу, добродію!

Поки я входив, Карпович засвітив лампу, поправив гніт і такого вдав із себе радого, наче з палаючого будинку рідний син живісінький вискочив: