Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Вах! — в один голос сказали фраєр і Дзоба.

Дзобин кривдник ступив кроків двадцять, коли фраєр знову кинувся за ним і знов гукнув. Той стишив ходу, і, коли фраєр наблизився до нього впритул, обернувся і до фраєрового живота — револьвер. У фраєра з горлянки вирвався якийсь писк, і він підняв руки.

— Опусти! Ніхто не велів тобі підіймати руки!

Фраєр опустив.

— Чого тобі від мене треба, братику? — спитав він приязно.— Не все можна купити за гроші на цій землі. Я хотів, щоб ти це зрозумів, тому й віддав твої гроші жебракові. Ви мене спочатку вибатькували. Тепер ти мене наздогнав і вдарив. Я тобі нічого не сказав. По-перше, мені зараз не до тебе. А по-друге — протверезиться, думаю, зрозуміє, що погано вчинив,— і простив тебе. А ти не вгамовуєшся. Якщо людина тебе простила, не думай, що вона слабка й через слабкість поступилася тобі. Зараз ти в моїх руках з усіма твоїми бебехами, що схочу, те й зроблю з тобою. Захочу — вибатькую, захочу — поб’ю, захочу — вб’ю, а захочу — змушу оцю ось штучку до краю докурити. Порох вибухне, і ті веселощі, які ти й твої приятелі для себе готували, мені й оцим людям дістануться.— Він витяг з кишені Ташиколин недокурок.— Ану, роззяв рота! Отак... закури!

Фраєр так заметушився, наче вогонь треба було піднести намісникові.

— Як захочу, так і буде. Моя на все воля. А чому, знаєш? Тому, братику, що сила в моїх руках!.. Виплюнь оту гидоту з рота, я тобі кажу!.. Отак... А що я тепер зроблю, як ти думаєш? Іще раз прощу тебе! Іди геть і постарайся не робити більше нічого подібного, а коли хтось тебе образить, пам’ятай, краще простити, ніж вибачити. Іди звідси!

Він чекав, коли піде фраєр. А фраєр стояв і не міг отямитися.

— Іди, кому сказано!— мовив він і пішов своєю дорогою.

Фраєр, похнюпившись, попрямував до духану.

Торохтячи, промчала парокінна підвода.

— Бачив? — сказав я.— Погана то людина?

Дзоба ніби прокинувся, потер обличчя руками, заскреготів зубами.

— Він до Захара Карповича пішов. Ходімо за ним. Нехай він до нього ввійде, а ти чекай мене на подвір’ї. Я збігаю додому, по наган. Якщо не встигну, підеш за ним, дізнайся, де зупинився. Тільки дивися, не випусти його! Іди.

Дзоба побіг до Метехі.

Захар Карпович жив у Чугуреті. Знаєш, у чиєму будинку? У будинку Гео Асламазова... Знов забув? По місту вештався такий сивий, пика червона й завжди мішок за спиною. Побачить цеглину на дорозі, підбере — і в мішок, додому тягне. Вродливий був чоловік, показний, але пришелепуватий. Усе, бувало, наспівував:

Гео Асламазов,

Красень яснолиций.

Ось ми всі кажемо — пришелепуватий, а він збирав отак по цеглині та й побудував у Чугуреті дім на дві великі кімнати. Захар Карпович доводився Гео Асламазову небожем. Як дядько помер, будинок йому дістався. В одній кімнаті він сам жив, другу наймав. У ній і мешкала моя вдовиця Маро. У Маро я бував через день, а вже через два на третій — неодмінно. І будинок, і дорогу до нього знав — слава тобі господи! Тому-то тюпав за Дзобиним кривдником спокійнісінько. А він ішов не кваплячись, не навпрямки, а був обережний. Видно, пильнував, коли б не причепився хто за ним, але й дорогу боявся переплутати. Я здалеку стежив за ним. Як не прикидай, а прийти він мав усе одно туди. Іду собі, не хвилююся, і раптом — нема його пропав! Я шарнув очима сюди-туди. Вже подумав, може, він наддав ходи і одірвався від мене. Пішов і я швидше, майже біжу, а його не видно. Так і дотюпав, а вірніше добіг до будинку Захара Карповича. Стояв, роззявивши рота, а Дзобиного кривдника й сліду немає. Ну, що ти скажеш!

Я постояв-постояв, повернув раптово голову, і наче мене по очах шмагонуло — Дзобин кривдник. Майнув, блиснув, наче іскра, й погас, щез. Я мало собі лоба не розбив кулаком, зрозумів — обдурив він мене; здогадався він, що я йду за ним, і сховавсь, мене вперед пропустив, а сам за мною. Не я за ним, а він за мною.