Розділ «Дата Туташхіа роман»

Карпович одразу почав роздягатися, але все бурмотав:

— Поліцію покличу! — Я помітив, що від слова «поліція» він і сам здригнувся.

— Подумаєш, поліція... Жди, що пів-Тифліса через тебе на каторгу в Сибір, зашлють, а другу половину на шибеницю повісять. Роздягайся, швидше!

Кричати вже не треба було; жилет і сорочка висіли в нього на плечі, а він тримався за штани, зазираючи мені у вічі: скидати чи ні? Я підвів брову — і Карпович лишився в чому мати породила.

— Що робитимеш, Васо-джан?

Я провів долонею по столу і все, що там було, змахнув на підлогу.

— Лягай! Ниць лягай!

— Вах, Васо-джан, навіщо тобі різки? Що тут — бурса чи казарма? — Говорити це він говорив, але вже влаштовувався на столі й руки склав, як перед банщиком на Майдані.

Усипав я йому так, що він вужем звивався.

— Інквізиція! Свавілля! — репетував Карпович, і сльози ручаєм текли.

П’ять разів я піднімав палицю, а потім сів на єдиний стілець і сказав:

— Хто він і навіщо ти його кликав?

— Чому ти мені не віриш? Не знаю я ні імені його, ні прізвища. Він до мене від Буковського прийшов з Кутаїсі, дістань, загадав, йому закордонний паспорт, постав печатку, а я тут упишу прізвище, яке треба буде. Клянуся честю! Моє діло книжка і печатка. Нічого іншого не знаю.

Буває в цих справах і таке — це я знав, але я зрозумів, що вислизнув од нас Дзобин кривдник, розсердився, схопивсь і знову замахнувся палицею. Карпович заздалегідь зіщулився, аж ось — на тобі, відчиняє двері той самий Дзобин кривдник!..

Я опустив палицю і весь похолов. Ще б пак не похолонути! Цього ж я ніяк не чекав. А потім, коли в тих чутках, що ходили тоді про Туташхіа, була хоч половина правди, то не тільки похолонеш, а на крижаний стовп перетворишся. Та це ще й нічого. А як я, отакий бувалий, двері залишив незамкнені? Словом, стою я, як дурень, розвісив вуха й думаю, чого це його принесло? А найбільше я сам собі дивувався — ну чого я хочу кінець кінцем? Коли цей Дзобин кривдник випорскував з наших рук, мене поймала лють — як я міг його прогавити? А коли він у нас на очах крутився і я бачив — не втекти йому від нас, то я молитися починав: пропади та щезни, згинь з моїх очей! Я ж страху не знаю. Правець мене може взяти — це інша річ. І тоді, у Карповича, я теж не злякався, а ніби остовпів. А як одійшов, так і міркувати став: як не піде він геть зразу ж — ось-ось Дзоба настигне, і тоді без крові не обійдеться.

Підходить він до нас і то на мене зиркне, то на Карповича, а той лежить собі, пикою в стіл уткнувся.

— Прийшов! — Карпович з радощів як схопиться, думав, стелю проб’є головою. Ноги — в штани і вмить став — хоч на бал вези його. Навіть гамаші нацупив. Я в цирку раз одного бачив — за п’ять хвилин сто одежин міняв. Так у Карповича йому вчитися та й учитись.

— Прийшов, голубчику! — У Карповича в кутку стояла скриня, він і кинувся відсовувати її.

— Хто ти й навіщо тобі знати, хто я? — спитав той чоловік. Усю ту «інквізицію» і «свавілля» він від початку до кінця чув! Я сторопів був, але швидко отямився й сам йому напереріз:

— Ти Дата Туташхіа?