Розділ «Дата Туташхіа роман»

— А це вже вам з ним краще знати.

— Ну і як же мені бути?

— Закінчуй свої справи і йди, поки він не прийшов!

— Я подумаю,— тихо проказав Туташхіа.

Він витяг з кишені три сотенні й подав Карповичу:

— Дай те... для чого кликав.

Карпович не був би Карповичем, коли б з будь-якої справи не вимудровував собі користі; що, ти думаєш, сказав він Туташхіа?..

— Той чоловік велів сказати тобі, що сама книжка варта чотирьохсот та печатка сто — менше п’ятисот не виходить! Клянуся честю. Коли справа отак повертається, мені й комісійних не треба, нічого не треба! Ні на копійку більше!

Жадібні перекупники як роблять — покаже тобі товар, ти з ним домовився й пішов по гроші. Приходиш, а він тобі: хазяїн товару на таку ціну не згоджується, а править ось скільки. Він же сам і хазяїн товару, але бачить, тобі треба, ти маєш інтерес, виходить, з тебе можна зідрати й більше. Який там чоловік, які комісійні й завдатки... Карпович зрозумів, що людям хвилина дорога, не будуть вони за якісь там дві сотні тягтися, він і давай витискувати. Я розлютився, але в мене один клопіт — аби лиш Туташхіа швидше тікав, а там Карпович нехай хоч тисячу з нього здере.

Туташхіа повивертав усі кишені, нашкріб ще вісім червінців.

— Оце все. Більше в мене немає, а то й не балакав би, оддав.

— Не можу, голубчику. Що ж мені, сто двадцять із своєї кишені доплачувати? Не можу!

Тут дорога кожна хвилина, а він своєї — не можу! Я ж розумів, на що Карпович сподівається. На те, що Baco поспішає більше, ніж Туташхіа, він і викладе свої грошики! Та якби вони в мене й були — дулю з маком він дістав би від мене. І не те що не дістав би — пішов би Туташхіа, я його грошики з Карцовича всі видавив би, а не всі, то пополам напевне б поділили. Цей негідник чогось і гіршого заслуговував.

— Гаразд,— сказав Туташхіа.— Нехай ці триста вісімдесят залишаються в тебе, а я піду й принесу ще сто двадцять.— Туташхіа кинув гроші на стіл, а мені сказав:— Дзоба нехай мене зачекає. Я швидко повернуся.— І до дверей.

Цього ще, думаю, бракувало, щоб Туташхіа вернувся й з Дзобою зустрівся! А він, видно, такий, обов’язково повернеться; не бреше... Я зірвався на ноги, схопив палицю, і ніхто ще рота не встиг розтулити, як давай я духопелити Карповича. Він — до скрині. Я його по шиї — а він лізе. Я його коліном під зад — а він із замком морочиться. Відмикає. Відімкнув, паспорта втяг, він у папірець був загорнений,— а я ще лупцюю. Тільки як на стіл поклав,— я від нього одстав. І що цікаво: хоч як я його лупцював, він і не крутився, і не кричав, наче й зовсім не відчував. А все. через те, що справжнього страху звідав, смерті у вічі глянув, пропало бажання артиста корчити.

— Навіщо ти так? Коли б треба було, думаєш, я не зміг би? — мовив Туташхіа.

— А на те, що бери свій паспорт і йди швидше звідси!..

Кажу, а в самого голос пропав, бачу по його очах — нікуди він звідси не піде. Наче мені шепнув хто: не піде такий чоловік ні від кого, ні від чого не втече.

Присунув Туташхіа стільця до столу, сів і давай роздивлятися роботу Карповича.

Хто на собі відчув, той підтвердить: тривалий страх сам собою вивітрюється. Як? А ось настає така мить, коли помічаєш — за тобою смерть ходить або щось інше під ногами плутається, кругом тебе петляє, а ти про що думаєш? А про те, приміром, що хлопчаком купався ти в Курі, а був у тебе тугий-тугий м’ячик, та й у воду впав. Або дивишся на свої нігті й дивуєшся: вони ж цвіли, на них були білі цяточки, а тепер їх немає. Де вони поділися?.. Смерть там або ще що, а тобі вже байдуже, настане вона чи ні, станеться лихо чи обмине тебе... Отак і зі мною було тоді.