Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Що ти там шепочеш? — питаю, а сам уже відчуваю: щось тут не те.

Дзоба ще раз зиркнув на того чоловіка й сказав:

— Це він.

— Хто він?

І Дзоба зашепотів:

— Дата Туташхіа!.. Не зовсім я його впізнаю, та ні, не був би я Дзобою, це він!

Раз приснилося мені, ніби перекинули на мене самовар з окропом. Окріп по шиї біжить, за комір стікає, я борсаюся, як ошпарене цуценя, а зрушити з місця не можу — як завжди вві сні буває. Отак і зараз. А чого? Та того, що коли від темних справ уже давно як відійшов і шматок хліба ремеслом добуваєш, тягнеш свою лямку, а тут тобі в’язничний сморід знову в носа вдарив,— звісно, доброго мало! Одступитися від Дзоби я не міг; скільки років ми з ним друзі-приятелі, цього на смітник не викинеш, ніде тепер не дінешся — бути мені з ним разом. Коли то й справді Туташхіа, Дзобу тепер не одірвеш: або себе занапастить, або того... У вухах у мене кайдани подзвякують, а сам думаю: як бути, що робити, як цю напасть від себе і від Дзоби одвернути.

— А сам усе казав, що і вареного, й печеного його впізнаєш.

— І казав, і думав... А часу он скільки минулої Видно, став забувати. Що я тоді, зовсім хлопчиськом був... Боже, він це чи ні?! Він... Мабуть, він!

— З того, що ти про нього говорив, зовсім це не він. Ти подивися на нього краще, та він на Альшвангового прикажчика схожий! — Я казав це, але був він такий самий Альшвангів прикажчик, як я — хлопчик на побігеньках у Мірзоєва.

— Дата Туташхіа — це маузер і кінь... Що йому робити в цій міській ригалівці?! Ти тільки подивися, як тримається, наче з міста й не виїздив ніколи. Ні, це не він! Стривай, а ти його тут або ще де коли-небудь стрічав?

Я трохи не бовкнув, що не те що бачив, а він тут уже скільки часу тиняється, як приблудний пес.

— Ні, не стрічав.

Дзоба встав і пішов до духанника, а повернувшись, миркнув:

— Каже, вперше бачить у духані.

Ні, треба було подивитися на Дзобу, його тіпало, як у лихоманці. Я не охочий до собак, але якось бачив я Шукача, що взяв слід,— Дзоба був зараз на нього схожий: йому не сиділося, він совався й крутився, замовкав і починав знов аж захлинатися словами. «Піде — не бачити мені його більше!.,» «А раптом не він...» Знов помовчить, знов говорить. А в мене свій клопіт: як йому перешкодити? Як умовити?.. Як очі одвести? Не дай бог сказати мені щось не до ладу, він замкнеться, піде й чого накоїть без мене, я тільки на суді дізнаюся. В таку халепу я вскочив,— гірше не придумаєш. Під черепком моїм наче млин крутився — одно набіжить, друге. Аж ось ураз осягло — дай, думаю, скажу: ти що? Сидиш, розриваєшся, він — не він? Піди й спитай його самого. Щось та відповість. А по тому, що скаже, нам усе інше проясниться. А сам собі думаю: якщо він і справді Дата Туташхіа, значить, він ховається. Помре, а не назветься,— це одно. Друге: Дзоба казав, що Туташхіа дуже хитрий, та й без Дзоби видно було, який то птах. Такого наплете — що захоче, те й доведе Дзобі. Трохи я був не зробив дурниці, трохи не ляпнув: іди й спитай... Коли ти збаламучений — сто разів маху даси. Сам поміркуй: чого це раптом Дзобі спало на думку, що той чоловік — Туташхіа? По обличчю, еге? А якби він з ним заговорив,— він і по голосу його міг би впізнати...

Поки я сам кругом себе крутився, входять у духан фраєри. Троє. Вах, добре, що білий світ не їм дістався. А то б погибель!.. Це такі людці, все, що батьки й діди тисячу років будували, — їм нічого не варт було за три дні зруйнувати й зжерти. Як то кажуть, що батьки надбали, те діти забрали. Усякі гендлярі, маклери, крамарі порозживалися, розбагатіли, аршини й безміни свої повикидали — вибилися в люди. Понаймали своїм щенятам гувернанток і бонн. Ось тобі — навчання. Ось тобі— піаніно! А людиною хто навчить бути — бонни чи батько з матір’ю? Щоб людиною бути — цьому окремо треба вчитися, це їм і на думку не спаде. Та до того ж у тих батьків-матерів у самих нічого немає за душею — чого вони своїх дітей навчать?.. Років у п’ятнадцять вони вже на вулиці, з усякою потолоччю злигуються, і яка в них від роду порода, то наверх зразу й вилізе, і діло собі підбирають за своєю вдачею. Знаєш, як швець з верстата гвіздки магнітом підбирає? Отак і тут. Вони що — доброму вчилися? Де яка гидота трапиться — тієї гидоти й набиралися. А все тому, що були вони поганої крові. А візьми чесну людину, скажімо, ремісника, який своєю працею шматок хліба добуває, його діти гарне побачать і беруть, а від поганого тікають, і все тому, що в них кров така... А для фраєрів ні закону, ні совісті не було. І управи на них не знайдеш, побачать слабого — скривдять, затопчуть, пощади від них не жди. А трапиться хто трохи сильніший, і вони з дурного свого розуму з законом сплутаються — татусі їхні як тут уродилися! І грошей, і знайомства їм не позичати. Дивишся — йде, гонору хоч відбавляй, а зустрінеться каліка чи старий, нехай хоч сто років йому,— він і на вершок не зверне вбік, щоб дати людині пройти. Е-е-е, слава тобі господи, нікому гріхів не прощаєш!

Ну, та гаразд, як є, так є!.. Про що я говорив? Ага — заходять ото три фраєри. Стоять, пиндючаться, мов індики, вільного стола шукають, а його немає. А молодці ж які — любо-мило подивитися, з кожного самого одягу червінців на вісімдесят здерти можна. Та й у кишенях щось набереться. Чого сюди завітали? Мабуть, нализалися десь, а тепер прийшли Цолака послухати, а сісти й ніде. Аж ось входить Ташикола, простягає до них руку по милостиню. Один фраєр витяг щось з кишені, тицьнув йому в жменю і стиснув міцно в кулак, не дає пальці розтулити. Ташикола кричить несамовито, а фраєри аж качаються зо сміху. Весь духан дивиться на ту забаву; хто теж сміється, а хто второпати не може, в чому річ. Нарешті Ташикола висмикнув руку, помахав нею, наче ошпарений, і на підлогу шльопнуло маленьке жабеня... Дзоба сидить, люттю наливається, штиркни ножем — краплі крові не виступить... Таких витівок він не любив. І той, за сусіднім столом, теж дивиться, сміятися не сміється, але й не видно, щоб невдоволений був. Бідолаха Ташикола рота роззявив, очима кліпає. А що йому ще робити?.. Ось такі вони й були, оті фраєри: побачать горопаху беззахисного, тут їм і радість, і розвага, матері їхній так-перетак... Другий фраєр шпурнув Ташиколі гріш, третій витяг папіросу, ткнув йому в рота й навіть прикурити дав. Ташикола сам не при собі від радості — папіроси тоді тільки багатії курили, дорогі були. Він їм — дякую,— а сам боком-боком, пішов обходити столи. Дійшов він і до стола, за яким сидів чоловік, що непокоїв Дзобу. Той підсунув Ташиколі стільця, запропонував попоїсти, вина налив. Ташикола поклав папіросу на краєчок столу й давай уминати за обидві щоки. Дивлюся, фраєри скоса позирають і на Ташиколу, і на того чоловіка й наче чогось чекають. А той чоловік теж, відчуваю, весь напружився, то на фраєрів зиркне, то на стіл подивиться і наче принюхується, нібито й горить щось, а звідки тягне — не зрозумієш.

Один з фраєрів, той, що трохи старший, підкликав Шаліко — він біля столів прислужував,— шепнув йому щось на вухо, показав очима на сусідній стіл і тицьнув троячку. Шаліко взяв гроші, кивнув — і прямісінько до нас. Поки він підходив, наш сусід підніс Ташиколину папіросу до носа, понюхав і покосився на фраєрів — ой як недобре!

Шаліко підійшов до того чоловіка, що сидів поруч нашого стола, та й каже: