Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Вах! Васо-джан, і справді це ти?! Кого я бачу! Та ви ж із Дзобою щойно в духані були! Сідай, чого ти? За умеблювання — пардон!

— А казав, що в тебе дама! Де ж вона?

— Ех, Васо-джан! Та навіщо б я класичну гімназію закінчував! Хіба така вихована людина інакше скаже? Вона гостеві ніколи не скаже: мені зараз не до тебе, приходь іншим разом. Це все дрібниці, дрібниці... Ти мені ось що скажи — чого опівночі завітав? Навіщо я тобі потрібен?

Я оббіг очима всі кутки й подивився Карповичу прямо у вічі.

— Кажи, як звати того чоловіка?

— Якого чоловіка, Васо-джан?

— До якого ти Маро посилав, і він мав сюди прийти!

— Вай! Що означає — мав? Він що, не прийде?

— Не прийде!

Карпович зблід, затулив рота рукою й змовк.

— Ну, швидко!

— Занапастити хочеш мене, Васо-джан?.. Він справді не прийде, чи ти жартуєш?

Про що вже там було питати, він почав викручуватись і язиком тріскотів — у вухах лящало.

Іншої такої пройди, як оцей Захар Карпович, у Тифлісі не знайшов би. Він і викрутитися хотів, і жаль йому було, що Дзобин чоловік може вислизнути. Так чи інак, а мені треба було дізнатися, що вона за птаха, той чоловік, і з цією справою покінчити. Бачу, в кутку палиця Захара Карповича із срібною головкою. Схопив я її:

— Скажеш чи ні?

— Вах! Та не знаю я, а якби й знав — не сказав би. Професіональна таємниця!

— Ану, скидай з себе...— І я замахнувся на Карповича палицею.

Він настовбурчився, як січневий горобець, скулився весь і такий став жалюгідний, що, правду кажучи, мені його шкода стало.

— Що скидати?

— Усе скидай!