Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Гм, героїв, а не тих, хто створює ім’я героєві. Хіба не так? — перебив мене Зарандіа.

— Що ви хочете сказати?

— А те, що навіть від Христа нічого не лишилося б;, якби не продав його Іуда за тридцять срібняків. Мученицька, смерть Христа прислужилася його безсмертю і його славі. Цей фінал Іуда передбачив заздалегідь як необхідний, заради нього він зробив те, що зробив, заздалегідь і точно розрахувавши всі наслідки. Цьому я тепер вірю твердо.

— Мабуть, у Шешковського не було такої твердої віри. А то він спочатку продав би Пугачова й Радіщева за тридцять срібняків, а вже потім заходився б розслідувати їхні справи.— І сьогодні не Знаю, чи вдалося мені приховати своє обурення.

Мушні Зарандіа спокійно глянув на мене й так круто повернув нашу розмову до іншої теми, як міг би зробити тільки фанатик.

Наступного дня, провівши Зарандіа, я одразу ж послав по Сандро Карідзе в Шиомгвімі й попросив його прийти негайно. Він не змусив чекати себе. Одразу почали ми обмірковувати, що нам зробити найперше, аби попередити Дату Туташхіа про близьку небезпеку, а потім довідатися про заміри Зарандіа й не допустити їх здійснення. Я зрозумів, що в тій розмові Мушні Зарандіа цілком свідомо сказав мені те, що сказав. А що лишалося мені думати, якщо про мого небожа та його митарства він повідомив з допомогою палісандра, Єнісею, невідомого єдиного жителя в межах ста верстов, а про намір перетворити «зло», яке чинить Дата Туташхіа, на «добро» сказав без натяків? Що то було — виклик, бажання схрестити мечі? Припустімо, серед гідних противників я був єдиний, кого він не міг перевершити й перемогти або просто не бажав того, а тепер його став гризти хробак марнославства й захотілося заповнити ту білу пляму на карті його численних перемог? Що ж, допустимо, але звідки тоді було йому знати, що мені спаде на думку врятувати Дату Туташхіа і я прийму його виклик?..

Ми довго радилися, обмірковували й нарешті вирішили, що Сандро Карідзе поїде в Західну Грузію, щоб знайти там Дату Туташхіа, побачитися з ним і попередити про небезпеку. Але імені Мушні Зарандіа не слід було називати. Все мало йти від мене. А я повинен був поїхати в Тифліс і спробувати вивідати задуми Зарандіа.

То був перший важливий крок, що на нього зваживсь я, йдучи за покликом серця; всупереч тому, чого я дотримувався упродовж усього свого життя.

Baco Годердзішвілі

— Де там — здалося! Не такий він був чоловік, Дзоба, щоб сказати й не зробити. Не раз він мені казав і не двічі: де здибаю, там і вб’ю! Зустріне кого грамотного — одразу почне згадувати, як осиротів. Почне, бувало, з того, як розбійники його сім’ю винищили. Якби того не скоїлося, скаже, батько послав би мене в Кутаїсі вчитися в гімназії і був би я тепер художником. Дуже він любив малювати. І виходило в нього набагато краще, ніж у мене. Був би я тепер художник, скаже, помовчить, очі, бачу, кров’ю в нього наливаються, і процідить злющо:

— Він з лісу не вилазить, де я його знайду!..— і заскрегоче зубами.

— Про кого це ти? — спитаю, хоч знаю, про кого.

— Скільки разів я вже тобі казав... Абрага отого... Дату Туташхіа.

При тій оказії, що скоїлася в духані Дзобиного батька, Туташхіа якраз і був, але умив руки,— нічого, мовляв, не знаю. Як послухати Дзобу, то виходило, що коли б Дата сказав розбійникам хоч слово, вони втихомирилися б і не сталося б нічого. Звичайно, на ті часи про Туташхіа добра слава йшла, та чи було б так, як думав Дзоба,— не можу сказати. Одне слово, в смерті батька й сестри Дзоба більше звинувачував Туташхіа, ніж розбійників. Це ще й нічого, а що не став художником, те він також відносив на карб абрага. За тим і тужив найбільше. Спав і бачив: зустріну — отоді вже поквитаємося! Ніби й розумний чоловік був, а дійде до цього, наче схиблений стає,— не вийшов з мене художник та й край.

Ти кажеш, раз Дзоба зав’язав, ніколи він не пішов би на вбивство. А он Кола Катамадзе зав’язав, ні з ким із злодіїв не знався — і що, паламарем став чи шарманку крутив? До різного він діла брався. Чи забув? Та що з тобою балакати? Що ти взагалі пам’ятаєш, щоб про це не забути? Тільки й перепитуй: пам’ятаєш — не пам’ятаєш?.. Та ще скажу тобі, упертіших і настирніших від Дзоби я зроду людей не стрічав... У Баку віддрукували ми катеринки, нас і взяли. Дзоба з першого дня як завів, так аж до кінця й стояв: я тільки фарбу дістав і надрукував — це так, а ні в чому іншому я не винен, відпускайте мене. А яка більша провина може бути? Фарба та друк — що ж іще для фальшивої асигнації треба?.. Добре, що маніфест наспів, а то б...

А потім, ти що думаєш, у нього рука здригнулася б? Та Дзобі на ті часи що людину вбити, що ягня зарізати — однаково, жалю в нього й на гріш не було... Везли разом з нами одного, з Гянджі. Чимось той гянджинець мене зачепив,— мене зачепив, не Дзобу,— зараз уже навіть і не згадаю, що там було. Підходимо до Астрахані — везли нас морем,— стали біля пристані. З корабля сходні кинули — товста дошка, чверть аршина завширшки. Спускаємося ми нею. Дзоба подивився навколо — і гянджинця коліном під зад, той у воду; а везли нас у кайданах — він і не виплив! Потонув. А жандарми подумали: або він спорснув випадково, або навмисне втопився. Дзобі вбивство того чоловіка так минулося, він взагалі удачливий був. Ну ось подивися, хіба це не удача: на каторзі лупали ми одного разу скелю. А в нас був слюсар — теж з каторжан. Дзобу тому слюсареві дали за помічника. Днів через три в того слюсаря поламався верстат. Щось там треба було одгвинтити, а інструменту немає. Пішов слюсар по інструмент, а Дзоба взяв обценьки і пробує гайку з місця скрутити. Слюсар вернувся. Бачить, Дзоба біля верстата дзвякає. Не знаю вже, чого він там розкип’ятився: вихопив у Дзоби обценьки,— не з твоїм розумом, кричить, за обценьки хапатися, добре, коли з молотком упораєшся. А Дзоба швидкий на руку, взяв та тим здоровенним молотком і кресонув його по черепу,— побачимо, мовляв, упораюся чи не впораюся. Слюсар як стояв, так і помер, потім уже впав. А тут саме запалили гноти й гукають усім — ховатися! Ми — хто куди. Вибухнув динаміт. Ми знову зійшлися, дивимося, слюсаря землею й камінням завалило. І це минулося Дзобі, й багато іншого. Щастя за ним назирці йшло. А раз йому все миналося, він і мокрими ділами не гребував: «Спитали дитяти, чого ревеш? Сходить мені з рук — ось і реву». А ти кажеш, хто зав’язав, на мокре діло не піде.

Та це ще не все. В якому ж це було році, не згадаю... Ага, в тому самому, коли коваль Сакул на Пісках два духани поставив. Обидва з одного боку дороги. Не пам’ятаєш?.. Я зараз тобі розкажу — ти й згадаєш. Духани стояли один від одного кроків за сто. А розвішати вивіски Сакул звелів не на стіні, над входом, як у всіх, а поставив їх упоперек дороги. Ідеш з однбго боку, читаєш на вивісці: «Коваль Сакул тууута???», ідеш назад — «Тууута!!!» Пішов, скажімо, від Мухранського мосту — читаєш біля першого духану: «Коваль Сакул тууута???» Два кроки ступив, і коло другого духану: «Тууута!!!» А йтимеш від Метехі — те саме вийде. Не згадав?.. Ну, та бог з тобою!

Слухайте далі. Так ото в тому духані, що ближче до Метехі, служила в коваля одна молода вдовичка, кухареві допомагала. Звали її Маро. Ой і гарна ж була молодичка, і в тілі, і чепуруха, куди там!.. У мене з Маро любов була, і вечорами, коли ніде було дітися, я в тому духані весь час просиджував. А Дзобі де було бути, як не зі мною, ми ж товаришували з ним. І ремесло в нас було одне — обидва маляри, а не було роботи — мулярами йшли. Якось, навесні це було, сидимо з Дзобою в духані. Вечір. Чи то в дев’ятсот сьомому, чи то у восьмому це було, не скажу. Випиваємо, закусочка чудова. Живи — не хочу. Музиканти на дудочки грають, Цолак співає. Ой і співав же він. Звідки тільки не приходили його слухати... Що вам сказати, багато найшло завсідників, а один стіл лишався вільний, поруч нас. Аж ось заходить чоловік, височенький такий. Одягнений пристойно. Постояв, роздивився — все не поспішаючи, статечно,— підійшов і сів за той вільний стіл. Я його ще раніше запримітив: перш ніж увійти, він пройшов повз духан раз і вдруге. Я його й запам’ятав. Зиркнув на Дзобу й бачу: дивиться він на того чоловіка так, що в мене жижки затремтіли — може бути велика колотнеча. І той чоловік озирнувся, запримітив Дзобу. Бачу, нібито зніяковів, але так, що з його вигляду й не скажеш, а коли й можна було щось помітити, то він це швидко з себе змахнув. Тільки це й було — а так нічим він більше себе не виказав. Роззирнувся він на всі боки й поманив пальцем служника.

— Чого ти витріщився на нього,— питаю Дзобу,— чоха тобі його сподобалася чи шапка?

А Дзоба крутить у руках виделку, бурмоче щось собі під ніс, що — не доберу.