Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Я взяв собі за правило дотримуватися принципу: призначення людини не тільки в тому, щоб здолати зло, а й повернути його на добро!

— Безперечно, Мушні, якщо це можливо! — «Очевидно, він уже порозставляв пастки на Дату Туташхіа!» — констатував я подумки.

І знов, як п’ять років тому, мені примарилося, що Мушні Зарандіа скулився в клубок і високо витяг гадючу голову.

Звичайно, пастки, але які саме пастки, де?.. І пам’ять догідливо нагадала один факт, про який я навіть не пригадую, коли і від кого дізнався: Бечуні Пертіа — кохана Дати Туташхіа в його юнацькі роки — найняла своєму синові Гуду вчителя російської мови, якогось Віктора Самушіа, він згодом навчав хлопчика ще й латині. Ось про того Віктора Самушіа мені й казали, що його завербував полковник Князєв за вказівкою Мушні Зарандіа. Щоб тримати в полі зору всіх людей, які в різний час були завербовані, аби впіймати Дату Туташхіа, потрібен був би, мабуть, окремий чиновник, а наслідки й досі дорівнювали нулю. Тому новина не справила на мене ніякісінького враження. А проте, коли випала нагода — зовсім не навмисне, а якось само собою вийшло,— я скористався нею і вточнив, з’ясував для себе ту чутку: ровесники називали Гуду байстрюком, якого мати нагуляла від Дати Туташхіа! Гуду було тоді вже років дванадцять, і характер у нього був нелегкий — то була дуже замкнута в собі, мовчазна дитина. Він навіть своєї матері ні про що не спитав. Та минуло небагато часу, і він спитав про те свого вчителя. Віктор Самушіа відповів йому так: «Дата Туташхіа — підступний розбійник і вбивця. Він любить твою матір, приходить до вас, і хоч твоя мати ненавидить його, вона з остраху не може відмовити йому в гостинності. Негідник Туташхіа користається цим і приходить до вас, ганьблячи тим і тебе, й матір». Ця версія не дуже вразила мене. До чого вона могла призвести? Найбільше, на що можна було сподіватися, це те, що Гуду Пертіа знайде спосіб повідомити поліцію, коли Дата Туташхіа наступного разу прийде до них. Ото й усе. Такими донесеннями були напхані вуха поліцмейстерів кількох повітів. І що ж?..

У мене й тоді не виникло бажання, і тепер теж немає сил обміркувати, звідки, з якого боку смерчем налетіла на мене конча потреба зруйнувати, змести ще не відомі мені наміри Мушні Зарандіа. Пам’ятаю тільки, як подумки потирав я руки: «Я викохав це щеня, я ж і поквитаюся з тобою, пане Сатано!..» То було вже рішення, і водночас, як завжди в моєму житті, одразу ж скинулося в мені почуття надмірної обережності: не дати Зарандіа ані найменшого приводу до підозри! І разом з тим у мене в руках не було такого, з чого можна було б почати. Мені потрібні були зовсім свіжі, сьогоднішні відомості про стан речей, але запитувати Зарандіа не можна було — він одразу ж здогадався б про мої наміри. Лишалося тільки чекати, щоб мій гість сам кинув щось, хоч трохи гідне моєї уваги. Уже час було змінити тему розмови, і я спитав:

— Мушні, вам не доводилось знайомитися з якимось Вязіним, Олексієм Вікторовичем? Може, зустрічався він вам або траплялося його прізвище? Зараз йому за п’ятдесят.

— Вязін?.. Гм, Вязін!— Зарандіа задумався.— Хто він, той Вязін?

— Він син моєї єдиної сестри. Батька він утратив ще малою дитиною, а матір — коли вчився в останньому класі гімназії. Я жив тоді в Парижі й запросив його до себе, щоб він зміг продовжити освіту. Він зоолог. А конкретніше, орнітолог.— Я не сказав Зарандіа, що в двадцять один рік Вязін уже був нашим таємним агентом.— Він відомий орнітолог. Був час, коли він постачав музеям Європи чучела птахів майже з усіх материків. Уже п’ять років, як я нічого про нього не чув. Ближчого родича в мене немає.

— Ні, графе, не зустрічалося мені це прізвище...— Зарандіа глянув на рояль і спитав: — Цей рояль палісандровий?

Було видно, що рояль не палісандровий, і я зрозумів, що мій небіж і тепер перебуває на таємній службі і що зараз він у Південній Америці, в Аргентіні чи Бразілії — палісандр росте тільки там.

— Ні,— сказав я і одразу ж став розмірковувати, як би з’ясувати, чи одружився мій небіж за ці п’ять років?..

— Торік, графе... власне, зовсім недавно мені довелося побувати на Єнісеї. Грандіозно, це якесь диво, і уявіть собі, в тому багатющому краю на сто верстов не зустрінеш жодного жителя.

Ого! Значить, Вязін зараз у Бразілії, в країні великої ріки, і коротає свій вік сам-один — раз житель єдиний! І відомості не торішні навіть, а зовсім свіжі! Я й досі не розумію, які обставини — професіональні, службові чи суто особисті — привчили Зарандіа — і до того ж так швидко — розмовляти вищенаведеною мовою, навіщо вона була потрібна йому, та ще в спілкуванні з ким, зі мною. Але розмовляв він саме так. Коли раніше навіть зі мною він говорив тільки те, що було потрібне для справи (а не те, що взагалі можна було говорити, і тим паче не те, що могло зашкодити), то тепер він говорив багато, охоче, ніби про все і разом з тим ні про що не говорив — сторонній слухач, який не знався на тонкощах нашої професії, нічого не зміг би зрозуміти. Іншими словами: те, що він хотів сказати, я мав відшукувати у підтексті.

Тему Вязіна було вичерпано. Я відчував, Зарандіа напружений до краю. Йому кортіло сказати ще щось, про Дату Туташхіа. Так підказувало мені моє чуття, і воно не зрадило мене. Я мав намацати стежечку, яка привела б нас до бажаної розмови...

— Як ти гадаєш, Мушні, твоє нинішнє становище — це межа, чи може бути в тебе й нове підвищення? — Я спіймав себе на тому, що за всі довгі роки нашої спільної служби я звертався до нього, то на «ви», то на «ти», ніколи не задумуючись, чим це щоразу зумовлювалося.

— В умовах нашої імперії,— сказав він, помовчавши,— для людини, котра походженням своїм зобов’язана моєму соціальному стану й моїй національності, посада, яку я обіймаю, найвища. А проте — я й зараз переконаний у цьому — працьовитість і відданість могли б кінець кінцем здолати всі перешкоди... Правду кажучи, я до цього й готувався...

Мій гість замовк.

— Передумав?..

— Не дуже давно, графе, випадок привів мене до могил роду Шувалових,— почав знову Зарандіа, трохи помовчавши.— Порозтоптувані, занедбані могили. Скорботний, вигляд!.. Ось хоча б... Степан Іванович Шешковський. Майже в трьохсотрічній історії Російської імперії ви не назвете когось іншого, хто хоч би наближався до нього талантом і знанням нашої справи. А його зневажали за життя, і по смерті його лиш ганьбили, та й понині ганять. Сьогодні навіть могили його не знайдеш. Його забули всі, а коли хто й згадає, то як приклад підступності й зрадництва, як сатанинське кодло. Я ніколи не прислужуся так престолові, як прислужився Шешковський... Після нас, ваша ясновельможність, не лишиться нічого, що могло б стати взірцем для майбутніх поколінь.

— Після нас, добродію Зарандіа, зостанеться бездоганна служба й ідея держави як вищого блага! Щодо імені й слави, то це випадає на долю героїв...