Вано Натопрішвілі
— Я це все своїми очима бачив! Зовсім не так було, як тобі розказували. А як було... Поперед мене їх ніхто не загледів. Я перший побачив, спочатку вони садами йшли. Попереду Спарапет, за ним мегрелець отой — Дата.
Тепер — як я їх побачив. Трохи вище від казарм, на пагорку, стояла цегельня, вона й зараз там стоїть. Господарем там був один перс. Я до того перса найнявся сторожем, біля цегельні. Так ото я й бачив, як вони втікали. Була неділя. Я ще вранці запримітив: привів солдат до казарм двох арештантів, поставив до дров, пиляють, рубають, складають. А як пішли вони садами, одразу змикитив — дали драла. Рушниця — при мені. А стріляти в них — ніби й не годиться; хто знає, може, в них брати які або родичі... яке моє діло, я цегельню стережу. Не пальнеш — теж негоже, хапонуть, і прямо в Метехську в’язницю,— скажуть, бачив утікачів, рушниця при тобі, чому не стріляв! Я й пальнув у повітря. Зарядив і знову пальнув: два постріли — сигнал утечі. Так усе й проробив: і гріха на душу не взяв, бо в арештантів не стріляв, і сигнал утечі подав. Я стріляв, щоб вахмістр почув — думаю, кинуться й побіжать за ними... Ось тобі і вовки ситі, й кози цілі.
Той солдат, що їх вартував, дрімав, а як я перший раз пальнув, він очі продер і спросоння теж двічі вистрілив. З казарми вахмістр вискочив. Свиснув — ще три солдати вискочили й четвертий із сторожовою собакою. Отак зразу й вискочив, братку! Ну, думаю, пропали хлопці, не втечуть — дивлюся, вахмістр із солдатами вже вниз по схилу біжить. Коло пеньків собака взяв слід, дуже тягнув, як він і довідка не порвав. Одне слово, гналися вони бігом, та поки до води підійшли, Спарапет і Туташхіа вже на середині Кури були.
Вахмістр, як біг, так з розгону у воду й сягонув, та чоботи в нього обважніли, він і став. Подумав би, що він, Христос — по воді йти!.. Постояв трохи і пішов назад на берег, наказує солдатам — стріляти! Солдати — на коліно, і затрахкотіло, куди там!..
Утікачі пірнули під воду. Пірнули — і ті кинули стріляти. Спарапет випірнув і кричить вахмістрові — не стріляйте, я вернуся! Міському злодієві розуму не позичати. Знає, що солдати вбити можуть. Поплив він до берега, солдати не стріляють, ждуть. Про Спарапета вони не надто турбувалися, вони все на воду зирили, Туташхіа видивлялися.
Вахмістр гукає Спарапету, де мегрелець. Злодій обернувся й давай кликати: «Дато-о-о! Вернися, а то пришпилять мене!»
А Дати як і не було. Спарапет знову попрямував до берега, але течія несла його вниз, і солдати поплентали понад берегом; одне око на Спарапета, другим по воді нишпорять, Дату чекають. Мабуть, влучили в нього,— подумав я,— або поранили, а може, вбили, він і пішов на дно. Та ось побачив! Випірнуів, і де — майже біля другого берега! Вахмістр теж уздрів і знов наказав — стріляти! І знову стрілянина, галас, охо-хо-хо, не доведи господи!..
На Курі була повінь, Туташхіа вже далеко одплив. Жодна куля його не зачепила. Знову пірнув — та й зник!
А Спарапета течія зовсім далеко віднесла. Солдати знов за ним побігли берегом, за течією. Тільки солдат з собакою відстав — не йде за ним пес, і край. Він його вниз, куди всі біжать, а собака проти течії тягне. Той у свій бік — той у свій. Солдат розсердився, давай його ногами, а собаці що робити — потрюхикав за ним.
Спарапет став на дно, руки вгору й побрьохав до берега. Йому прикладом у груди, збили, обличчям до землі повернули, лежить ниць. Солдата з собакою залишили коло нього, а вахмістр з іншими солдатами пішли берегом униз.
Ну, думаю, цегельня без мене не згорить, та й перс у неділю не прийде сюди... Махнув рукою і спустився до берега, підходжу до солдатів.
Правду ото кажуть: «В осла як спина засвербить, до млина він прибіжить». Так і зі мною сталося. Ти послухай, як усе вийшло: тільки-но я до них підійшов, вони давай знов галасувати. Дивлюся, на тому бережку стоїть собі на пагорку Дата Туташхіа, взявшись у боки,— мов породистий півень. Потім засунув руку за пазуху, витяг сванську свою шапку — він завжди в ній ходив,— викрутив і на голову. Надів і на небо подивився.
День був хмарний, мрячило.
Чого ж він, думаю, стоїть? Солдати знову лякають його. А Дата Туташхіа повернувся й прямісінько в молодий лісок. І спокійно так іде, неквапливо, наче то й не кулі на нього летять.
Утік!
А ті всі свої кулі витратили, а влучити не змогли. Утік, та оце тобі й усе!
Вахмістр обернувся до мене, очі вилупив і ну горлати: «Чого ж ти, сволото, в повітря стріляв, у них треба було!»
— Ваше сковородіє...— кажу.
— А, сковородіє?! — І він мене лясь по пиці, та так, що й на цегельні, мабуть, почули б, якби там хто був.— Оце раз сковорода! — приказує. А тоді по другій щоці: — Два сковорода! — додав.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Дата Туташхіа» автора Чабуа Аміреджибі на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Дата Туташхіа роман“ на сторінці 308. Приємного читання.