Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Можу.— Я зібрався з думками й почав: — Передусім воно — засіб здійснення внутрішньої й зовнішньої політики, далі — воно є статусом прав та обов’язків правлячої меншості, нарешті, воно знаряддя підкорення інертної чи невдоволеної більшості. Тебе влаштовує така відповідь?

— Цілком. Тепер скажи: чи може ставлення імперії і до своїх громадян, і до інших держав визначитися формулою: «їм тебе, щоб ти не з’їв мене, а ще тому, що хочу погладшати»?

— Припустимо,— згодивсь я весело.

— Як це — припустимо? Коли це не так,— скажи!

— Так, так, продовжуй!

— З тим, що я зараз скажу, ти вже одного разу згодився, Дмитровичу, а тому візьмемо це як відому істину: вищезгадане пожирання прикривається досить доброю метою з погляду загальнолюдської справедливості. Воно спирається на демагогію, засновану на християнському гуманізмі. І, нарешті, здійснюється з допомогою замурованого в міцну оправу «Зводу законів Російської імперії».

— Усе, що ти кажеш, було б справедливе, коли б не було таке зле... Далі?

— Це не злість, а манера міркувати. Правда, не з кращих, але, як тобі відомо, я легко обходжуся й нею. Тепер ще одне запитання: які наслідки взаємодії релігії й закону — з одного боку, а з другого — особи й суспільства? Звичайно ж, в існуючій реальності, в сьогоднішній дійсності.

— Друже Сандро, я людина релігійна й намагаюся не святотатствувати. Ти розкажи про взаємодію релігії й особи, а я поміркую про особу й закон. Тобі це вигідно: ти задаси тон, а я мимоволі підкорюся йому й говоритиму в тому ключі, який ти подаси.

— Але ж я, друзяко, чернець, що не кажи, а чернець...— швидко мовив Карідзе.

— Ти єретик! Лежатимеш ти на розпечених головешках і шкварчатимеш. Все одно попадеш у пекло, кипітимеш у гарячій смолі. Говори, що тобі втрачати?!

— А воно й справді!.. Релігія намагається втиснути людину в рамки християнської моралі, щоб тримати її в покорі, а людина, звичайно, опирається, до речі, й тому, що самі проповідники та ревнителі віри — грішники найвищого штибу. Релігія фізично сильніша, але вона догматична. А людина хоч і слабка, та зате наділена гнучкою пристосовуваністю. Разом з тим людині хочеться в щось вірити. За умов фарисейства релігійних ревнителів єдиним стовпом віри виявляється особистий добробут, що й санкціоновано для тих, хто аж надто заповзятий. Ось звідси й починається вироблення та рафінування тих способів, з допомогою яких можна завоювати славу найвідданішого адепта християнства і тим самим полегшити собі служіння мамоні. Отже, за умов імперії взаємодія релігії й людини породжує зацькованого підданого, який ненавидить все і всіх, і єдиний вихід бачить тільки в революції, і стає борцем за неї. А щодо релігійного культу, то, виснажившись і знесилівши, він залишає за собою лиш формальне виконання обрядів. Ти згоден, графе, що це основна особливість нашої дійсності?

— Якоюсь мірою. Як на мене, ти занадто згущуєш барви.

— Прекрасно. Навіть стримане схвалення відставного жандармського генерала варте набагато більше, ніж захоплені вигуки сотні фанатиків. А тепер говори ти.

— У твоєму стилі вести мову?

— Звичайно, а то не доберешся до правди.

— Гаразд, добродію! Закон насилує людину, а людина відповідає йому опором. Закон фізично сильний, але не гнучкий; людина слабша від закону, але набагато спритніша, в руках у неї численні способи й засоби обминути закон, дотриматися його тільки частково або й зовсім не дотриматися. Закон прагне до того, щоб людина обмежила свої інтереси інтересами імперії. Людина намагається пристосовувати закон до своїх інтересів, найчастіше — обминувши, обійшовши цей закон. Це нерівна боротьба, і слабка людина змушена йти на моральні компроміси, використовувати все що завгодно, аби лиш здолати тиск закону й зберегти своє існування! — Я помовчав, щоб сформулювати відповідний висновок: — Отже, за умов імперії взаємодія закону й людини породжує зневіреного, зацькованого громадянина, який ненавидить все і всіх, який бачить вихід тільки в революції, стає борцем за неї. А щодо закону, то він перетворюється на процедуру, яка вичерпала себе, стала безсила й зведена до формальності.

— Бравіссімо, графе!— радо вигукнув Карідзе.— Тільки зверни увагу на те, які міцні моральні критерії лишає імперія в спадок тій політичній силі, яка спочатку повинна створити зовсім нову державу, а потім — керувати нею! Кожна політична течія, яка обстоює соціальну революцію, сьогодні знає, що тільки-но вона досягне перемоги, як до рук їй потрапить людський матеріал, моральна цінність якого досить сумнівна й суперечлива і який дуже важко піддається переробці. На жаль, усі ті політичні течії розраховують на те, що досить буде їм змінити соціальні умови, суспільний побут, як сама собою переможно підніметься мораль. Я цього погляду не поділяю і намагаюся внести свою лепту в осмислення наступних катаклізмів. Ось над цим я й працюю.

Одного разу поблизу дзегвських порогів закинув я в Куру великий гачок. Від Шиомгвімі йшов паром, і на ньому я побачив у бінокль Сандро. Коли не зраджує мені пам’ять, то було невдовзі після його другого арешту й звільнення. Зійшовши на берег, він подався дорогою до Мцхети. Може, він іде до мене, в Армазі, подумав я і, залишивши вудку, поспішив йому назустріч. Справді, він ішов до мене, рятуючись від остогидлої самотності.

— Ходімо до мене, пообідаємо, поговоримо,— запросив я його.