Розділ «Дата Туташхіа роман»

— ...Та, коли ми кажемо, що підемо, ми маємо на увазі, що підемо з імперії, підемо з держави, де є гнобителі й пригноблені. Ми залишимося тільки в тому разі, коли кожному з нас будуть гарантовані однакові умови й права!..

— Шалво, йди сюди, ми посунемося,— покликав мене Бікентій Іалканідзе.

Я проштовхався й сів з друзями.

— Що ви тут робите? — спитав я Бікентія.

— Ох, що тобі сказати! Коли ще побачиш стільки дурнів разом? Як у будинку для божевільних... Вони профспілки заснували, профспілки! — захоплено шепотів мені на вухо Бікентій Іалканідзе.— Працівників харчування — окремо, санітарії та гігієни й медицини — окремо... І мене кличуть, посаду пропонують. Он, подивися, і Рудольф Валентинович наче тут уродився. Мабуть, і мужоложі хочуть свою профспілку заснувати! — Бікентій аж за живіт брався од сміху.

Мені сподобався оратор, якого назвали Таріелом Автанділовичем, і я присів біля нього. І справді, де можна було знайти таке місце в Російській імперії і де було стільки свобод — думки, слова, вчинків, совісті...

На засіданні комітету Дата Туташхіа з’явився тільки через три дні. Ішов п’ятий день повстання. Дата довго слухав інших, а потім підвівся сам і сказав:

— Справжні революціонери, я так розумію, хочуть скинути старий лад і взяти владу в свої руки, щоб потім передати її народові. Мені здається, настав уже час подумати вам про те, щоб передати владу, а ви вчепилися в неї й не випускаєте. Доки ж це може тягтися? Чого ще чекати? Поки народ вас зненавидить? Бо ж тут у нас, в Ортачальській в’язниці, держава в державі утворилася: і поліція тобі, й армія, і розвідка— свої, і господарство, й пропаганда, і дипломатія є, і парламент свій завели, і бог знає, чого ще нам бракує! Одне тільки лишається — натиснути на в’язничну огорожу, повалити її, нехай наш бунт вирветься на волю... Але сказали ж нам, щоб підтримки не чекали, виходить, нас, як курей, переб’ють, якщо бунту не згорнемо.

— Революціонер нічого не повинен боятися, Дато Туташхіа! — вигукнув Езіз Челідзе.

— Нічого, крім безглуздої загибелі й невиправданих втрат людей, загартованих у бою!— мовив Дата.— Те, що я сказав, в іншому місці, в іншій обстановці, може, й не слід було б говорити, а зараз — саме час. Передайте владу парламентові, відійдіть від справ і сховайте тих, хто потрібен для майбутніх сутичок. Нехай собі інші керують! Якщо справа до старого повернеться й жандарми надумають старі порядки відновити — люди, здатні до боротьби, будуть живі-здорові, і нехай навіть парламент не зможе відстояти наших завоювань, то ви ж тут, вам і карти в руки. Ось про що я хотів сказати.

Дата Туташхіа сів на підлогу й довго мовчав.

— Що ж це, отим дурням, що в карантині язиками плещуть, владу віддати? — обуривсь я.

— Там і дурнів вистачає, Шалво, й розумні знайдуться, як завжди й скрізь, не більше й не менше,— заперечив Дата Туташхіа.— То не дурні, а народ, народ. Дайте йому можливість, і він зробить те, що треба зробити.

— Їм і пари гусей не довіриш,— сказав Петро Андращук.

— А чому б це їм гусей чи влади не довірити, га?— Дата Туташхіа підвівся з підлоги.— Он Олексій Снєгир прекрасно провіант розподілив. Петро й Езіз примусили Поктію камінням запастися, і чудово це в них вийшло, а Гогі з якогось негідника наглядача спритно штани стяг — що ж, ви думаєте, з цим ділом ніхто інший на світі не впорався б? Дайте їм владу до рук, і серед них знайдеться, коли треба буде, той, хто з садиста Коца шинелю стягне, а в Канарейки в’язку ключів забере... Гаразд, не будемо сперечатися... Буває, що суперечка й зашкодить справі, залежно від обставин. Може, це й не зовсім так. Давайте думати. Поспішність — поганий порадник.

— А сам ти що збираєшся робити, Дато? З ким підеш? — спитав Хома Комодов.

— Залишуся там, де був,— у в’язниці... з вами! — Дата помовчав.— Ти, напевно, пам’ятаєш, Хомо, як після бійки Коц потяг з карантину в карцер два десятки людей, а мене відпустив?

— Пам’ятаю, то й що?

— Є в мене двоюрідний брат, Мушні Зарандіа, ви це знаєте. Він тутешнім пацюкам наказав, щоб з моєї голови волосинка не впала, а страх — їхнє ремесло, вони мене не чіпають, не сміють. Мій клопіт — не про себе, а про справу, про кожного з вас.

Дата Туташхіа кинув у землю зерно й пішов. Ми просперечалися дві доби, мало до бійки не дійшло. Дати на тих засіданнях не було. Ми, хто був за те, щоб передати владу парламентові, взяли гору над нашими противниками. На дев’ятий день повстання Андро Чанейшвілі подав комітетові вимогу, — її склали ми й одноголосно схвалив парламент,— щоб комітет відмовився від своїх повноважень. Передавати владу ми послали вниз Луку Петровича Дембіна. Він прочитав декларацію, її склав Хома Комодов. «Народні посланці» слухали, і знаєте, що з ними було? Наче із стелі падав град завбільшки як яблуко, а вони не знали, куди голову сховати й де подітися. Нарешті до них дійшло, що відбувається, вони вмить посміливішали й повелися так, наче владу їм не передали, а вони самі відвоювали її в нас.