Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Маса є маса, і вона хоче бачити, руками помацати те, чого було досягнуто такими великими жертвами.

— Не даси їй чогось реального — значить, ти авантюрист!

— Я кажу — роз’яснити треба, що ж їм реальне ще потрібне?

— Ми професіональні революціонери і, чесно кажучи, самі до кінця не розуміємо, що зробили. А ти хочеш, щоб це розшолопав якийсь там Токадзе?!

— Спробуй поясни комусь, що визвольний революційний рух — це щось на зразок чаші. Потрібно багато протестів, бунтів, виступів, повстань, навіть самих лише закликів, щоб чаша наповнилася й хлюпнула через вінця...

— Ми до цієї чаші кинули тільки один малесенький камінчик...

— А він повернеться до тебе й скаже: «Заради отого малесенького камінчика ви і вели мене на смерть?»

— Треба або стати на чолі й повести народ за собою, або кинути його й рятувати свою шкуру,— сказав Дата Туташхіа, коли запала тиша.— А куди його вести, коли кругом чотири стіни? Тільки до смерті! Не можна так щедро й хоробро штовхати на смерть отих людей, вони й так дорого заплатили, та навіть дідько з ним, з ризиком, якщо є вища мета. Але я мсти не бачу! Кинути їх? То вони запам’ятають: оцей нас кинув, зрадив,— і ніхто до тебе й на відстань рушничного пострілу не підійде, і не те що за одного, за життя двох поколінь це не забудеться. Як на мене, то основна турбота тепер у тому, щоб не дати отим людям одне одного поїдом їсти, і якщо можна — навчити їх більшому, зробити їх кращими, ніж вони були.

— Для цього потрібна боротьба. А вони не хочуть з нами боротися, бачив, гармати потягли!

— А якби ми були на волі й такий самий бунт стався?

— На волі Миколка шрапнеллю нас винищив би, а тих, кого куля не дістала б... поїзди в Сибір ходять, і, кажуть, нові вагони завели для нашого з тобою подорожування!..

Отак три дні точилися розмови, і кінця їм не видно було.

А людям уже обридло стовбичити на барикадах. Одні відпросилися на дах у спостерігачі. Другі прикинулися хворими й пішли. Чуття підказало народові, що на барикадах він більше не потрібен. В обслузі траплялися випадки саботажу. Це природно, бо мета арештанта, котрий іде в обслугу, полягає в тому, щоб слугувати не іншим арештантам, а жандармерії, і тим самим забезпечити собі ситніше й вільніше життя. А за нових умов жандармів не стало, і цією відносною свободою користувалися тепер усі однаково. Навіщо тоді надриватися? Крім лікаря Щелкунова, на території в’язниці з’явився лиш один жандарм — довгов’язий інтендант Чарадзе, та ще два пожежники, тримаючись непомітно й боязко, почали впорядковувати своє господарство і тільки через тиждень, так само соромлячись і боячись, попросили повернути шланги, прив’язані до гармати Класіона. Хто відсидів строк, звільнялися, як і раніш. Навіть прибув новий етап — Із Сухумі. Одне слово, прокурор Калюзе своїх обіцянок дотримав.

У Класіона жар спав, та що йому вже не топтати рясту — це казав і Щелкунов, і по Класіону видно було. Дата Туташхіа після візиту прокурора більше не заходив у комітет і цілісінькі дні просиджував у парламенті разом зі своїм нерозлучним Поктією, уважно слухаючи ораторів.

Там, на гальорці, що аж вгиналася від народу, який привалив з барикад, я й знайшов одного разу Дату, він сидів разом з Поктією та Бікентієм Іалканідзе.

Андро Чанейшвілі, як завжди, посідав місце голови, в ході обговорення подавав свої репліки, а коли розгоралася неймовірна суперечка,— дзеленькав дзвоником, щоб угамувати.

— Ми вимагаємо для всіх однакових умов життя й рівних громадянських прав, а інакше — підемо! — перше, що я почув, коли ввійшов до цієї величенної камери.

— Куди йдете, Таріеле Автанділовичу, туди, де умови й права ще більш нерівні?

— Правильно! — не розгубився оратор.— Сьогодні в Російській імперії немає іншого місця, де особа користувалася б ширшими свободами і де демократія була б повніша, ніж тут, у нас, в Ортачальській в’язниці. Нашу маленьку общину я назвав би «Ортачальською демократією».

Залунали оплески.