Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Цеглу можете залишити собі!— оголосив Поктія після урочистого церемоніалу, і більше його в карантині не бачили.

Через тиждень в’язницю було вичищено, вишкребемо, наведено порядок. Запанувала цілковита демократія, і все те — без нас! Ми гаяли час за шахами й доміно. На десятий день парламент задовольнив прохання Коца й Моськи про помилування — і їх звільнили. Було ухвалено постанову повідгвинчувати грати, але здійснити її не пощастило — не знайшлося потрібного інструменту. Потроху ця постанова забулася, і грати лишились на своєму місці. Мабуть, тут відіграло роль і те, що ми були арештанти, і хоч невелику провину — не таку, звісно, в якій нас звинувачували, боронь боже...— але все ж малесеньку провину кожен з нас за собою відчував, а без грат — яке ж то покарання і яка в’язниця?!

Одного погожого дня завітав прокурор Калюзе. Він дуже здивувався, що на переговори з ним прийшли зовсім інші люди. Про колишніх, тобто про Гогі Цуладзе й Луку Петровича Дембіна, він розпитав з великою симпатією і попросив надати йому право обходу. Дозволили. Він вислухав арештантів, прийняв скарги й пішов собі. Наступного дня довгов’язий інтендант Чарадзе переказав його слова: «Все правильно — самоврядування! Чому казна має платити адміністрації таке велике жалування?!» Про зміну уряду пан Калюзе думки не висловив.

У ті дні Дата Туташхіа дізнався про смерть своєї єдиної сестри. Уже не пам’ятаю, від чого вона померла, тільки бідолашний Дата дуже важко переніс ту вістку. Не думав я, що колись побачу в нього на очах сльози. Він не спав, не їв і мовчав. Страшенно худий став — що ви хочете, два місяці чоловік майже не доторкався до їжі, тільки ходив з кутка в куток, перебираючи чотки, або лежав, заплющивши очі, але не спав.

Начальника в’язниці нам призначили, звісна річ, нового — Коплякова. У перший день, представившись нам, він покрутився у в’язниці хвилин п’ятнадцять і пішов. І так мало не щодня — забіжить, покрутиться з чверть години, спитає, чи не треба чого, залишить бібліотекареві книжки і йде собі. Арештанти замінили в його прізвищі першу літеру на «С». Він був досить цікава людина, що не цуралася, я сказав би, прогресивних ідей віку — раз на місяць у в’язниці з’являвся кінематограф. Тоді кіно було заморською дивиною. Ставши начальником, Копляков на другий чи на третій місяць попросив дозволу бути присутнім на сесії парламенту. Йому дозволили, і він годинами слухав дебати.

Єдиний, хто трагічно сприймав передачу влади парламентові, був нещасний Класіон Квімсадзе.

— Що ви наробили! Таку налагоджену справу, і кому віддали — брехунам, квочкам... Дардакові?! — Перелічуючи, він дедалі більше обурювався, і закінчилося все тим, що Класіон знеможено опустив здійняті до неба руки.

Від бідолахи лишилися шкіра та кістки, він не тримався на ногах, а все одно своє заповітне бажання здійснив: попросив Чоніа відвести його на засідання парламенту. Спочатку він спокійно, наскільки дозволяв йому безугавний кашель, слухав ораторів, а потім попросив слова. Дали. Вибачившись, що тяжка хвороба змушує його говорити сидячи, він звернувся до парламентаріїв:

— Мусульманам і євреям — нехай уже так, а з християнами жандарми ось що зроблять: увірвуться однієї гожої днини в оцю вашу брехалівку і влаштують масове обрізування тупими ножами...— На цьому місці Класіона напав кашель, він не міг сказати й слова, і його довелося віднести в лікарню.

Той день запам’ятався мені ще й тим, що у випадковій розмові, ніби між іншим, Дата сказав:

— Мені вже нічого тут робити!

Він вирішив тікати!

На диво живучий виявився Класіон Квімсадзе. Щодня кожен, хто його бачив, думав — до завтрашнього ранку він не дотягне, а він жив наче на зло ворогам. Жив аж до перевороту четвертого червня тисяча дев’ятсот сьомого року, так, я не помиляюся, саме четвертого, а не третього червня. Про це — трохи згодом.

Якось Класіон попросив привести Дату Туташхіа. Дата бував у Класіона щодня, і того разу пішов від нього лиш годину тому. Коли Дата вернувся, Класіон передав йому листа в незапечатаному конверті.

— Відходжу я, Дато, брате мій!..— сказав він.

— Нікуди ти не підеш, Класіоне,— перебив його Дата,— твій улюблений государ імператор не відпустить тебе, поки строк не скінчиться.

— Добре, брате, нехай так, але на цьому листі адреса, а на побаченнях жандарми твоїх відвідувачів не обшукують, передай їм, нехай віднесуть...

Вони ще трохи поговорили, і Дата пішов. Оскільки конверт був незапечатаний, це означало, що друзям дозволялося його прочитати. Ось що там було написано: «Відходжу я, сину мій, і знай завжди, що виконав я призначення людини, як і наскільки дозволила мені природа. Моє прохання до тебе й заповіт: життя справжньої людини в тому, щоб горіти, як скіпка, як свічка, як багаття, як сонце — зважаючи на те, яка випаде тобі доля. Ти повинен думати й про те, щоб, коли згаснеш, навколо тебе або хоча б на тій латочці землі, де ти стоїш, не запанувала темрява. Поки гориш, гори так, сину мій, щоб твоє життя запалювало й інших. Тоді, як відійдеш ти, не бути темряві. Сподіваюся, так і житимеш, і я відходжу спокійний. Катю, віддай цього листа хлопчикові, коли йому буде вісімнадцять років».

Третього червня тисяча дев’ятсот сьомого року, як відомо, шістдесят п’ять депутатів фракції соціал-демократів Державної думи було заарештовано й заслано. Ця подія ввійшла в історію під назвою третьочервневого перевороту. Четвертого червня дев’ятсот сьомого року припинила своє існування «Ортачальська демократія». До в’язниці ввірвалися жандарми. Усе це закінчилося відновленням порядків, які були за часів Коца, а сама подія лишилася в пам’яті учасників під назвою «перевороту четвертого червня».

Перш ніж розповісти вам кінець цієї довгої історії, скажу — це, може, теж вам цікаво — про долю кожного з нас. Хому Комодова вбили білогвардійці в тисяча дев’ятсот двадцятому році, коли захопили Одесу. Він був політкомісаром дивізії. Андро Чанейшвілі в дні кубанського саботажу партія послала на боротьбу проти куркульства. Він лишився там, згодом став директором великого радгоспу і, здається, живий і понині. Петро Андращук помер під час Вітчизняної війни в чині генерала — серце зрадило. Езіз Челідзе працював у Чека, був великою людиною. Контрреволюціонери підкинули йому в кабінет бомбу. Амбо Хлгатян помер у Тбілісі, а бідолаха Гогі Цуладзе — на каторзі. Якийсь гімназист у дев’ятсот п’ятому році вбив двох чорносотенців, Гогі хотів урятувати юнака від каторги і взяв провину на себе. Дембіна і Бікентія Іалканідзе давно немає. Поктія в тридцяті роки був директором великого комбінату в Середній Азії. Він і Олексій Снєгир загинули в тридцять сьомому році. Дата Туташхіа втік з в’язниці наприкінці вересня дев’ятсот сьомого року. Все інше ви знаєте. Про Чоніа я нічого не знаю, а про Токадзе скажу. В двадцятих роках я працював у радянському посольстві в Бельгії, і саме тоді Токадзе був водієм таксі в Льєжі.