Розділ «Дата Туташхіа роман»

З торбами, думаю собі, може, воно й краще, ніж дохнути з голоду при такому татусеві...

— Еге, мабуть, одспівав ти свою пісеньку! — каже йому Дата.— Мучитись тобі й поневірятися, Кажо-бідолахо!.. Та вже нічого не вдієш! Нам гроші потрібні. Якщо живосилом братимемо,— боюся, помреш, а я гріха на душу не візьму. Позич мені три тисячі, і не я буду, коли не віддам.

Почув лихвар про борг, зрадів, наче Дата Туташхіа дарував йому його грошики.

— Якби ж були в мене гроші, Дато-батоно!.. Навіщо позичати — просто так віддав би! За такими людьми, як ви, добре діло не пропаде.

— Гей, Дато Туташхіа,— гукаю йому у віконце,— про заставу не забудь, розписку йому, сучому синові, розписку...

Не зрозумів Дата мого кепкування, здивувавсь, закліпав очима і вп’явся в мене поглядом у віконце.

— Дурень ти, якби я мав таку заставу, чи став би я в оцьому смороді душитися! — одказав Дата й знову перевів очі на Кажашку.

Обридло мені слухати їхнє базікання, а головне, не схоже було, щоб Дата від Кажашки з грошима пішов. Увірвався я в ту чортову нору і — в ноги лихвареві кілька зарядів:

— Витягай гроші, суко шолудива, а то в миг ока одубієш! Ворушися, гаде!

Діти, мов трав’яні коники, позіскакували на батьків тапчан і давай тужити, окаянні. Свиня з переляку тицьнулась у плетені двері, рило просунула, а далі ярмо не пускає. Ні туди ні сюди, борсається, кувікає, наче її колоти збираються. На горищі кури кудкудакають, об покрівлю б’ються. Уся халупа починає ходором ходити. Зараз, думаю собі, розвалиться — хвилини гаяти не можна... Рукояткою маузера садонув я лихваря під ребра, дав по мармизі — він устати й зволив. Одсунув скриню, під скринею, бачу, ляда не ляда, заслінка не заслінка, щось залізне, він її відсунув, ліг на долівку, перехилився до пояса в яму.

— Швидше, швидше, Кажашко-падлюко! — кричу, а сам стусана йому, стусана.

Подививсь я на Дату, а його наче мішком із-за рогу прибили, стоїть сполотнілий, підборіддя тремтить, з Кажащиних дітей очей не може звести, а вони перериваються. Збилися на тапчані, мов вовченята, і виють, чого доброго, ще кинуться й загризуть. Дякувати богу, вигляд у маузера такий. Що не дуже-то накинешся, а то загризли б, їй-богу! Лихвар у яму перехилився й наче здох: і далі ані на вершок, і назад не вилазить. Чуда жде.

Схопив я його за ноги:

— Вилазь, тягни, що тобі звелено, а то як варене курча роздеру!

Підвівся він. На обличчі — ані кровинки. В руках — чималенька торбинка. Висмикнув я торбинку в нього з рук.

— Немає моєї Квакви,— бурмотить лихвар,— а то дулю ви в мене взяли б!

— Шукай свою Квакву під грушею, вона там на цепку припнута, не бійся, не втече,— сказав я йому.

— Ах ти ж!..— скрикнув Дата, як почув це. Він став ще блідіший, згріб свою бурку — і до дверей, а в дверях свиня застряла, не вийдеш. Свиня крутиться, хлів двигтить. Туташхіа вибив двері ногою, свиня — надвір задом, Дата — слідом.

— Скільки в цій торбинці? — спитав я лихваря.

— П’ять тисяч... Але ж вам три?..