Розділ «Дата Туташхіа роман»

Коли це чую — рипнула хвіртка. Думаю собі: Кваква, Кажащина жінка, з порту вернулася. Таку грошву, мерзотник, мав, а жінку, в якої шестеро дітей на руках, посилав ще в чиюсь контору за троячку на місяць підлогу вилизувати. Мені, власне, на все начхати — чорт з нею, з Кваквою, з конторою, з її цуценятами, а тільки при експропріаціях та інших таких справах немає гірше, як на жінку нарватися. Завиє, заголосить — на п’ять верстов довкола поліцію сполохає. Я — до хвіртки, і під грушею, де свиня припнута, стикаюся з жінкою і мало з ніг не збиваю. Кваква! І вже репетує! Я їй маузером у зуби. Не повірите, крик, як струна, обірвався! І в хліві раптом усе стихло. І зараз не знаю, як зумів Дата втихомирити оту осатанілу ораву. Тільки і діти, й сварливий татусь ураз замовкли. Це добре, але що з молодицею далі робити? Гаятися не можна, бо ж вона ось зараз опам’ятається й почне кусатися, плюватися, дряпатись — тоді дай боже ноги, не до грошей буде! Зірвав я з себе пасок, скрутив дурепі руки за спиною — не розв’яжеш. На голові в неї платок, я платок стягнув, під ним — хустка. Хустку я їй у пельку, та якнайглибше, платком пику замотав, вузлом на шиї зав’язав і тут-таки, під грушу, й звалив її. Свиню, що була там прив’язана,— худюща, самі кістки та шкура,— спустив з цепка й тим цепком Квакву за руки прив’язав.

— Лежи! — сказав я їй.

Вона лежить, а я метнувся до Кажащиного барлога. Підкрався до віконця, поворухнутись боюся: а що як Кажащин виводок знов почне верещати. І що ж я чую? Кажашка Булава і Дата Туташхіа спокійнісінько собі, наче кумоньки на посиденьках, язиками плещуть.

— Самих розписок у тебе більше, ніж на сто з гаком тисяч,— виказує Дата Кажашці,— а дітей, плоть і кров свою, в гнилому кукурудзяному хліві тримаєш...

— Так я ж і сам з цього гнилого хліва, як ви кажете, Дато-батоно, не вилажу,— скиглив лихвар.

— Якраз про те й мова,— каже Дата.— Для кого складаєш оці гроші? Підведися й сядь. Тільки не здумай кричати, ніхто твого галасу не боїться!

Лихвар і сам знав, що ніхто того не боїться, але він жалістю хотів узяти Дату, тому й репетував.

Підвівся лихвар, сів до столу.

Дата при нагоді так говорити вмів — саму змію з нори виманить. «Нехай побалакає,— подумав я,— може, без галасу, тихомирно витрясе гроші в лихваря».

— Ні, ти відповідай, коли питають,— не відступав Дата.— Навіщо тобі стільки грошей, коли ти й себе, й дітей у цій норі гноїш?

І раптом свиня, яку я одв’язав, рилом відчинила двері хліва. На шиї в неї ярмо, щоб крізь паркани не пролазила. Тупцює на порозі, по долівці рийкою шарить. Ніхто й оком не повів.

— Сто тисяч, Дато-батоно, хіба це гроші? Он у порту грек Сидоропуло, чули, мабуть?..— Старша Кажащина дочка цикнула на свиню, а татусь їй: — Не гони її, донечко, нехай пошукає, може, що й знайде. Навіщо ж добру марно пропадати?.. Дато-батоно, так я ото про Сидоропуло, про грека. У того грека вже мільйон. На другий перевалило. На грошах гроші хоче заробити.

Кажашка все варнякав не вмовкаючи, але Дата вже не слухав його, він думав. Потім, як лихвар замовк, він підвів на нього очі й мовив:

— Знівечили тебе гроші, нещасний ти, Кажо! — І знову замовк Дата, а через якусь хвильку спитав: — Гас у тебе знайдеться?

— Гас? Де в мене гасові взятися, Дато-батоно, в багатих шукай гасу...

— Ну гаразд. А от скажи мені: якби трапилась пожежа і згорів би весь твій барліг — і сідла, й черкески, й кинджали, й книга з ними, й гроші, які, це вже напевно, десь тут заховані,— що б ти тоді робив, скажи мені, бога ради?

У Кажі сполотніло обличчя, а тоді, присягаюся прахом батька свого, він позеленів, як кукурудзяне стебло.

— Боже, твоя воля,— сказав він і заходився ревно хреститися.— Ви жартуєте, Дато-батоно! Скільки я сил на ці гроші вгробив! Удруге не зберу вже стільки сил!..

— Оце то так! Виходить, усе з самого початку почнеш? — засміявся враз Дата.

— Ви спитали про гас, Дато-батоно. Не беріть гріха на душу, не пустіть дітей з торбами!