Розділ «Дата Туташхіа роман»

Я мало зо сміху не вмер.

Ну як ти не сміятимешся з такої людини!..

Сховав я торбинку за пазуху, а тут Кваква як зарепетує. Дата в неї затичку з рота витяг — це вже напевно. Кваква вовком завила. Кажа плаче. Діти від материного крику зовсім знавісніли. Треба було брати ноги на плечі й тікати.

Добіг я до груші. Кваква репетує — аж у вухах лящить! Дата з цепком морочиться, ніяк не розв’яже. А місяць світить собі, за парканом якісь тіні мелькають. Не сподобалось мені все це...

— Та кинь її! Знайдеться кому одв’язати! — гукнув я Даті, а він цепка з рук не може випустити.

— Рятуйте! Украли грабіжники моє добро! — голосить біля свого хліва Кажа Булава.— Усе забрали! Ловіть їх! Бий! До смерті бий! То Дата Туташхіа, Дата Туташхіа! За його голову п’ять тисяч дають! Рятуйте!..

Досить було цьому йолопові викрикнути ім’я Дати Туташхіа, як тіні за парканом ураз зникли.

Смикнув Дата ще раз цепок — зірвав нарешті.

Вибігли ми на дорогу, за нами Кваква, руки в неї паском скручені, цепок тягнеться, по камінцях брязкотить, але Кваквиної горлянки не заткнеш.

Обернувсь я, випустив на ходу дві кулі в повітря. Відстала, але репетує ще дужче.

— Дато Туташхіа! Позичив я тобі ті гроші, позичив! — кричить Кажа Булава.— Ти просив, я дав! Повернеш, якщо в тебе є совість! Повернеш!

— Добре, що хоч процентів не просить,— кажу я.

Одним словом, утекли ми, посідали на коней, а Дата Туташхіа й мовить:

— Казав я тобі — краще б пошту!

Справді, негарно вийшло, що самому мені довелося до лихваря в той кукурузник лізти, та що було робити, коли Дата Туташхіа сплохував?!

Через два роки по тому наші люди попалися — на інших справах. Шістьох судили. Мене жандарми розшукували, і я сам на суді не зміг бути, а люди розказували, як і що було. З’ясувалося, що терористичний акт, для якого ми з Датою Туташхіа п’ять тисяч експропріювали в Кажі Булава, не відбувся. Гроші, які я здав у касу організації, відіслали нашим в еміграцію. Царські сатрапи на суді так справу повернули, нібито емігранти всі гроші програли в карти і з дівками прогуляли. І мене заплямували: як послухати їх, то виходило, начебто Бубутейшвілі тільки чотири тисячі з Кажащиних грошей у партійну касу здав, а тисячу привласнив. Але ж організація звеліла дістати три тисячі, а я приніс чотири. Мав право переслідуваний анархіст залишити собі на прожиток частку того, що сам роздобув, чи не мав? На які кошти, цікаво, я мав жити й працювати?

Дата Туташхіа, звичайно, міг і не знати, що жандармерія та поліція навмисне заплямовують борців за волю і щастя народу. Зводячи на нас усілякі брудні наклепи, вони в такий спосіб намагаються зганьбити саму ідею. Але це ж він мав би знати, що нелегальне життя вимагає великих витрат. Після процесу я зустрів якось Дату. Він насилу зі мною привітався. Питаю, може, я тебе чим скривдив? Ні, хитає головою. Але я присікався в одну душу. Дата мовчав-мовчав, а тоді й каже:

— Погань, виявляється, ваші люди, та й ти не кращий.

З тим і пішов — не став мене й слухати.

Нічого не вдієш. Політично неграмотний був чоловік. Правда, читати він любив, та все тільки книжки, які мозок засмічують. В ході боротьби втрати неминучі,— втратили ми Дату Туташхіа. Від того разу ніколи з жодною організацією нічого спільного він не мав. Один ішов.