Стара одвела нас за ріг будинку, злила на руки, і тільки почали ми втиратися, як знову бамкнув дзвін і пішов по околиці гук. Ми визирнули з-за рогу.
Коли я зимував у Сетури, він жив тоді в тісній землянці. Нічого, крім землянки, на цьому місці не стояло. Тепер тут зведено добротну оду, п’ятнадцять-двадцять сліпих напівземлянок колом обступили її. Знову полинув дзвін, із землянок посипали чоловіки і жінки, старі й молоді. Всі затрюхали до Сетуриного будинку. Як вони метушилися й бігли!.. Виповзали вони звідусіль і дріботіли, мов кроти, викурені сіркою з нір. Одна мить — і метушні наче й не було, все стихло, анічичирк. І нараз якийсь чоловік, не видно хто, почав говорити. Та ще як! «Путь-путь-путь» — спробуй добери. Побелькотав він, змовк — і враз усі як загаласують! Кожен шварготить не вгаваючи, так наче йому треба лише одне — перебалакати сусіду. Тарабанить майдан — нічого не второпаєш.
— Давай підійдемо ближче, Мосе,— каже Дата,— подивимося, що там таке.
Підійшли, і що ж бачимо: кривий дячок, Сетурина права рука,— той, що вчора на вечері жодного слова не мовив,— стоїть на пеньку, якого, видно, задля цього і обтесали, і бурмоче, слова не добереш. Перед ним витяглися в дві шереги душ двадцять чи двадцять п’ять жінок і чоловіків і теж бурмочуть, як заговорені. Побурмотіли й замовкли. Як вони замовкли, знову вискочив на пеньок Табагарі й зачиргикав:
— А даритель хліба нашого насущного — батько наш і добродійник Архип — хай живе повік-віки! — Табагарі подав знак, і люд знов забурмотів.
З того бурмотіння я нічого не міг розібрати, але одно запам’ятав добре: наприкінці кожного казання «Архип», а потім: «поліхроніон, поліхроніон, поліхроніон»! Я це слово добре знав, бо одного Імедадзе із Сачхере так було звати. Він мені й сказав, що, виявляється, грецьке «поліхроніон» означає «многая літа».
Закінчили молитися, і Табагарі сказав «вільно» тому людові.
Усі зігнули ногу в коліні — справжнісінькі тобі солдати.
— Спиридоне Суланджіа, сучий ти сину, немає для тебе сьогодні роботи! — своєю тарабарською говіркою завів знову Табагарі.— Пілате Сванідзе, жени його втришия із строю.
Пілат Сванідзе, не гаючись, стусонув Спиридона Суланджіа межи плечі. Бідолашний упав на сніг і заголосив, приказуючи: «Ой що ж буде з моєю жінкою і дітьми, ой горенько мені!» Ніхто й уваги не звернув на Спиридона Суланджіа.
— Струнко, направо, кроком руш! — скомандував Табагарі, і рушив солдатським кроком увесь той осатанілий обшарпаний люд.
— Куди вони йдуть, оті люди, матусю? — спитав Дата стару.
— На роботу.
— А ота каракатиця теж працюватиме? — спитав Дата.— Що воно за карлик?
— Він і є найголовніший.
— А чого накоїв Спиридон Суланджіа?
— Мало йому ще всипали, будь він неладний. Нехай Архипові подякує...— Стара враз прикусила язика й давай на нас горлати: — Не ваше діло. А то хазяїн як узнає, то швидко звідси вилетите!..
Не повірите, ми немов язики проковтнули.
Дивимося, як дячок Табагарі, накульгуючи збоку від своєї пастви, викрикує:
— Лаз, два, тли! Лаз, два, тли!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Дата Туташхіа» автора Чабуа Аміреджибі на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Дата Туташхіа роман“ на сторінці 32. Приємного читання.