Розділ «Дата Туташхіа роман»

— А ви містик, батоно Сандро,— сказав я.— Зараз усе людство тільки й говорить про новий потоп І пристрасно жадає всесвітніх катаклізмів. Може, йдеться до того, що Дату Туташхіа знову посадять у пляшку?

Я жартував, але в моєму жарті таївся натяк, на те, що твори Сандро Карідзе ми знаємо, а отже, знаємо, що він провіщав неминучість революції.

— Потоп підступає до порога. Це означає, що старе буде знищено і створено буде нове,— сказав Сандро Карідзе. — У тому чи іншому варіанті виникнуть і Ной, і ковчег, бо вони неодмінні супутники таких подій. І Дату Туташхіа знову посадять у пляшку — це теж неминучий атрибут.

— Батоно Сандро, чи була у вас з Датою розмова про це? — спитав Зарандіа.

— І не раз, але тільки тоді, коли приходилося до слова. А чому це вас цікавить?

— Тому що Ной — це я! В одній руці в мене пляшка, а в другій — корок. Уже третій рік я ганяюся за своїм двоюрідним братом, намагаюсь умовити його: скулься, зменшись і влізь у пляшку. Поки що нічого не виходить.

Сандро Карідзе помовчав трохи, а тоді сказав серйозним тоном:

— Я знаю про це. Може, ви й справді Ной?!

Більше про пляшку й корок не говорили. Розмова пішла про дрібниці. Наша трапеза скінчилася, і ми повставали, щоб оглянути сад, виноградники, марані, давильні нашого старости, а коли повернулись до столу, Сандро Карідзе спитав:

— Ось ви, ваша ясновельможність,— начальник жандармського управління...

— Уже ні, батоно Сандро... точніше, якийсь тиждень чи днів десять — і я вже не буду ним!

Зарандіа й Карідзе, приголомшені, витріщилися на мене.

— Півтора місяця тому я подав прохання про відставку. Позавчора я одержав згоду. Привезуть наказ, призначать нового начальника, передам йому справи, і я вільний,— пояснив їм.— Досить!

— Цього не може бути! — витиснув із себе Зарандіа.— Міністр категорично заперечував... Я своїми вухами чув.

— Можливо, я знайшов підтримку в особі великого князя,— всміхнувсь я.

— Ааа! — вихопилося в Зарандіа, і він надовго замкнувся в собі.

А Карідзе, отямившись нарешті, повернувся до нашої розмови:

— Ось ви, ваша ясновельможність,— російський патріот, чистий інтелігент, вірний підданий трону й існуючого ладу... людина мисляча, чутлива. Мене дуже цікавить.., власне, може, я і не маю права запитувати...

— Прошу, прошу.

А Карідзе замовк. Очевидно, обмірковував, як сформулювати своє запитання.