Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Нашою зброєю були провокація, зрадництво, мерзота, пане Зарандіа!..— Мене обірвав сміх Зарандіа, веселий і вільний.— Чому ви смієтеся? Хіба це не правда?

— Чому ж ні, ваша ясновельможність, істину ви кажете, істину, але... вибачте мені великодушно, ви пересіли в інше крісло й говорите звідти! З погляду абстрактної моральності все, що ви говорите,— істина! Але я недарма спитав вас, якої відповіді ви чекаєте від мене — загальної чи конкретної, що стосується лише Сахнова? Quod licet Jovi, non licet bovi[38]. Не порушуючи норм загальнолюдської справедливості й моральності, в наш час не можна зберегти благоденство держави. Це виключено. Та коли більшість людей перестане дотримуватися норм справедливості й моральності — кінець не тільки державі, а самому життю. Підступність І зло — ось та зброя імперії в цьому випадку, з допомогою якої вона повинна змусити суспільство дотримуватися норм справедливості й добра. Зверніть увагу, графе, я кажу: повинна змусити дотримуватися.

— Це макіавеллізм, пане Зарандіа!

— Справді, макіавеллізм! Він був мудрий і добрий, той чоловік, а мають його за негідника лише тому, що він прямо сказав цілому світові те, що інші роблять під личиною добра, порушуючи всі норми й принципи. Те, що ви сказали,— провокація, зрадництво, мерзота, які ми використали проти Сахнова, випливали з інтересів держави!

— Отже, і ви вважаєте державу злим началом?

— Імперію! Але людство невтомно трудиться над тим, щоб зробити державу справжнім джерелом добра.

— Виявляється, у вас І в друзів вашого двоюрідного брата — однакові погляди, Мушні!

— З тією лише відмінністю, ваша ясновельможність, що, коли б їхня воля, вони сьогодні ж знищили б імперію. А я визнаю за краще чекати.

Розмова обірвалась. Уперше і на власні очі побачив я, з якою наростаючою силою розгортається всесвітньо-історичний дух зруйнування держави. Я стояв у центрі подій і знав, що в цілому світі безмежно зросла кількість людей, які панацеєю від усіх суспільних суперечностей вважають руйнування. Не рецепти Прудона й Бакуніна, які закликають скасувати сам інститут держави, а зруйнування імперії з метою створення зовсім нової держави. Цей дух охопив усі верстви суспільства і змушував рахуватися з собою. Що чекало на нас? Може, ми стоїмо на порозі того періоду, коли з’явиться нараз якийсь пройдисвіт і скаже: я царевич Дмитрій,— і російська земля буде охоплена заворушеннями й повстаннями? Або новий Омелян Пугачов оголосить: я воскреслий Петро III, принц Гольштейнський,— і мільйонні стовпища з косами, вилами й довбнями рушать на гармати? Або виникне щось зовсім нове, досі не знане, чого країна ніколи не переживала? Коли будь-яка імперія, зокрема й наша, стала активною основою зла, значить, я — її покірний і вірний слуга — віддавав свої знання, досвід, енергію і здібності тому, щоб це зло здійснилося. А разом з тим більшість політичних в’язнів, котрі проходили через мої руки, були чесні, щирі й благородні люди. Саме вони намагалися зруйнувати імперію, а не набрід якийсь, не покидьки!

Де місце благородної людини за таких обставин, де місце вірного сина своєї батьківщини? З якої концепції виходити? Яку моральну позицію зайняти, нехай навіть абстрактну?

Дні минали за днями, один місяць зміняв другий, а я, як набридливий мотив, повторював самому собі всілякі доводи й міркування, вичитані, почуті або взяті з власного досвіду. Якось, дрімаючи під бритвою цирульника, я подумав, що найкраще було б подати у відставку й спостерігати події збоку. Поступово я почав розуміти, що, лиш відійшовши від справ, зможу мати справедливі переконання й гідне місце в житті. Ця думка застрягла в моїй свідомості, як той вухналь, і кожен доказ на користь відставки молотом бив по цій думці.

Нарешті настав день, коли в моїй свідомості не лишилося жодного аргументу проти відставки, і я вже не зволікав. Ранньої весни тисяча дев’ятсот четвертого року я подав міністрові рапорт про відставку і, чекаючи на відповідь, причаївся, як сич. Логіка обставин вела до того, що моє прохання неодмінно буде задоволене, і ось чому: великий князь з неприхованим роздратуванням спитав міністра внутрішніх справ, як могли так легко поступитися його хрещеником! Міністр відповів, що іншого виходу не було, але що ворогам хрещеника великого князя він віддасть належне. Моя відставка давала міністрові можливість цю обіцянку виконати: великому князеві треба було доповісти, що вернути його хрещеника не можна, зате граф Сегеді — ось вона, виконана обіцянка,— подав у відставку.

Але й тепер не знайшов я спокою. До попередніх моїх турбот долучилися нові: відпустять чи ні? Охоче чи шкодуючи? Гідно чи викинуть, як недогризок яблука? В моєму віці треба було керуватися життєвим досвідом і нажитою мудрістю, проте душу мою — не потаю — пойняв неспокій. Кожен знає: коли серце твоє крає журба, то нестерпно хочеться поділитися своїм горем — знайти розумного, проникливого співрозмовника, який розуміється на твоїй справі, сповнений доброзичливості. У своєму колі я не зміг би знайти такого співрозмовника, окрім хіба що Зарандіа, а сам бог знає, який хробак гриз мене, як мучила жага, розмови про цей мій смуток! Досить було мені лишитися самому, як думки мої опадали мене, і я марно рився в пам’яті, шукаючи того, з ким міг би поговорити про сумніви, що обсідали мене. І якось переді мною спливла постать Сандро Карідзе. Я прогнав цю ману: хіба можна ділитися своїми душевними знегодами з такою далекою мені людиною,— але одразу ж подумав, що з таким чоловіком, яким уявлявся мені Сандро Карідзе, я з превеликим задоволенням провів би вечір або й два. Минуло зовсім небагато часу, і його постать знов постала в моїй свідомості, і знов я відкинув думку про зустріч з ним, а проте мимоволі дедалі настійливіше почав пригадувати, де ж зараз ті люди, що оточували колись Дату Туташхіа й Нано. Я згадував кожного з них, але жоден не потрібен був моїм незгодам, і все ж таки — несподівано для самого себе — я викликав раптом свого помічника й звелів йому з’ясувати, де перебуває зараз Сандро Карідзе. Помічник уже виходив, коли я його кликнув і загадав принести також і досьє Карідзе.

Через годину я дізнався, що Сандро Карідзе, один з найосвіченіших людей свого народу й часу, залишив житейську суєту і постригся в ченці в Шиомгвімський монастир. Там він не був обтяжений ніякими обов’язками. Навпаки, до нього було, приставлено послушника, який був йому за особистого секретаря і вів господарство. Сандро Карідзе дозволено було взяти в монастир велику бібліотеку, і він багато читав і писав. Про що писав? І це було відомо: то були не теологічні трактати, а праці, що мали соціальне, моральне й політичне спрямування. Ось назви тих праць: «Людина та її призначення», «Історія і моральність», «Особа, народ, людство», «Громадянин і держава», «Політичні діячі й народи» та інші. В досьє були й висновки нашого агента: «Писання пана Карідзе підривають християнську віру й спрямовані проти престолу». В цьому була своя іронія, бо те саме досьє стверджувало, що життя своє Сандро Карідзе почав крайнім монархістом. Що вдієш, і тут те саме чудо сталося: mutantur tempora, et nos mutamur in illis[39].

Уже ці відомості були надзвичайно важливі для мене, та коли я ознайомився з усіма матеріалами, які були в досьє Сандро Карідзе,— мені дух перехопило. Зіставивши кілька агентурних донесень, я з’ясував: у Карідзе чотири рази побував чоловік, зовнішність якого, його манери, мегрельська вимова та ще деякі прикмети свідчили про те, що Сандро Карідзе відвідував добродій Дата Туташхіа... або лан Мушні Зарандіа!..

Їй-богу, це було схоже на спіритичний сеанс з тією хіба відмінністю, що духа викликав я не з того світу, а з світу реального. Я вирішив зустрітися з Сандро Карідзе, не відкладаючи, але ще чимало часу згаяв я на нові сумніви та розмірковування з приводу того, як влаштувати цю зустріч. Зустріч мала здаватися випадковою. Для цього треба було вивчити розпорядок дня Сандро Карідзе, час, коли він виходить з монастиря, улюблені місця прогулянок та багато іншого. І ще одна своєрідність цієї підготовки: про мою зустріч з Карідзе не повинен був знати Зарандіа, принаймні раніше, ніж вона відбудеться. Я так це мотивував: по-перше, це побачення було моїм особистим бажанням, і Зарандіа, тобто служба, був тут ні до чого; а по-друге, якби невідомий чоловік, котрий чотири рази побував у Карідзе, виявився Датою Туташхіа, я, звісно, спробував би побачитися і з ним, але керуючись лиш власним інтересом до нього, а зовсім не службовим обов’язком. І з цього погляду втручання Зарандіа було б для мене небажане. Не виключено, що до Карідзе приходив тільки Туташхіа. А може, й Зарандіа?! Цілком можливо, що в Карідзе побували обидва: і Туташхіа, і Зарандіа, а агент вважав за одну особу двоюрідних братів, схожих, як близнюки. Зарандіа, звісна річ, не був в еполетах, а Туташхіа не був обчіпляний зброєю — напевно, вони приходили до Карідзе в звичайному вбранні, одягнені однаково.

Я повинен був дотримуватися обережності й передбачити всі дрібниці ще й тому, що наш агент міг повідомити своєму вербувальникові про мої відвідини. Перша зустріч мала відбутися поза стінами монастиря, десь на випадковій дорозі, може, на залізничній станції. І віч-на-віч, без послушника. Словом, план уже був накиданий у голові, і я почав з того, що з’ясував, на кого працював приставлений до Карідзе агент.

На Зарандіа!

Усе пропало. Я подумав, що постать Зарандіа ось уже кілька років увесь час стовбичить коло мене, ходить за мною, як тінь. Ще трохи, і в психіці моїй почнуться збочення, я почну поступово божеволіти: На одне покладаю надію — на свої мідні нерви й на тверде переконання, що життя й має складатися з несподіванок.

Так чи інакше, мені не лишалося нічого, як відмовитися від свого наміру або ж скористатися шляхами, які відкривав Зарандіа. На цей вибір теж згаяно чимало часу. Кінець кінцем я знову вирішив поговорити з Зарандіа, і одного разу, коли ми були самі, я спитав: