Розділ «Дата Туташхіа роман»

— На ту висоту багато хто підіймався з тягарем добрих намірів і обіцянок, а потім, дивишся, нічого не звершилося, нічого не збулося,— сказав своє слово Магалі.— Так і буває, коли великою людиною стаєш на чужій службі. На державній службі робитимеш те, що вигідно цареві й шкідливо твоєму народові.

— Не з тією людиною говорите, тату! Я служу престолові лиш тому, що не бачу поки що для своєї батьківщини і для свого народу кращого сучасного і кращого майбутнього. І понині, й сьогодні, цієї години, я роблю тільки те, що вважаю корисним моїй країні, і так буде до смерті. Якщо політики й революціонери знайдуть шлях, який може привести мій народ до кращого майбутнього, і я в той шлях повірю, ніхто раніше від мене не стане на їхній бік. Від своєї нової посади я чекаю ще одного: мені вже пощастило розв’язати чимало важких і заплутаних справ. На моїй теперішній службі чогось більшого зробити вже не можна — вузька арена. Я жива людина, я прагну більшого, ніж я роблю; і я хочу знати, де межа моїх можливостей, мені потрібен простір.

— Ти правильно вирішив, Мушні,— мовив Дата.— Та, мені здається, щось тобі заважає. Скажи — що?

— Відповідь проста: один брат двадцять років ходить абрагом, а другий матиме при царському дворі високу посаду — недоладно виходить! — Мушні вимовив це голосно й роздратовано.

— Ну, а далі? — Наш батько Магалі раптом пожвавішав і, навалившись грудьми на стіл, втупився в Мушні.

Підвів голову й Дата.

— Про все говорено, і вже багато разів,— сказав Мушні.— Навіщо повторювати? А де вихід — про це ми жодного разу не говорили, якщо не рахувати поради ігумені Єфимії піти в монастир. На мою думку, є вихід, про який я сам домовився з міністром внутрішніх справ: Дата повинен здатися й добровільно сісти до в’язниці. Ми його засудимо, дістане він п’ять років. Покарання відбуватиме в Грузії. Потім його звільнять, як усіх, хто відбув строк. Що все буде так, а не інакше, я відповідаю перед сім’єю, братом і своєю Совістю. Беру це на себе!

Магалі заговорив був, але Мушні зупинив його:

— Стривайте, тату!.. Не будемо говорити про це зараз. Нехай Дата сам обміркує. Він має півроку. Якщо він знайде сенс у тому, що я сказав,— я перед ним. Не знайде — ми залишимося для нього такі самі, як були завжди. Розмову закінчено!

— Нехай так і буде! — мовив Магалі, і більше ніхто не сказав ані слова.

Хвилин через десять Дата встав, одягся, попрощався з усіма і вже з порога сказав Мушні: «Я подумаю». Постояв трохи на порозі, а тоді підійшов до Мушні, обійняв його й поцілував.

— Чистота наших братських почуттів дорожча від твоїх і моїх справ, Мушні! — сказав йому Дата й пішов.

Стало тихо, ніхто анічичирк. Не знаю, скільки минуло часу, а тоді Мушні мовив сам собі:

— Це правда!

Ось як воно все було.

Звичайно, такому чесному, як Дата, нічого іншого не лишалося, як піти й сісти. А все-таки я певен, було ще щось, що штовхнуло його на той крок.

Більше я нічого про це не знаю, а що сам Мушні не розумів, як наважився його брат на таке, я вам уже казав.

Граф Сегеді

Банкет скінчився, і пора б після похмілля прийти до тями й зрозуміти, що ж сталося. Сам полковник Сахнов і доля, що спостигла його, вже мало цікавили мене. Не цікавив і Зарандіа тією мірою, як раніше бувало, коли та історія тільки розгорталася. Я намагався остаточно, ясно й чітко зрозуміти, якого духовного збитку я зазнав і чи зазнав його взагалі. Чи залишився я останніми роками на висоті своїх принципів, чи перетворився., на грозу мишей з дешевих лубків? У душі в мене панував хаос, жоден із здогадів, що спадали мені на думку, не видавався справедливим і вірогідним. Я відчував, що в мені мав статися великий перелом, час його наближався.

У тому стані, в якому я перебував, треба було негайно викликати Зарандіа, з’ясувати наші стосунки і в тій розмові знайти справжню оцінку всьому, що сталося. Але поки що цього не можна було зробити. Коли двоє людей дозволили собі один раз уникнути розмови на потрібну їм обом тему, відклали її на майбутнє другого разу, втретє — вважали взагалі недоречною і, зрештою, пустили події на самоплив,— у таких випадках та розмова що далі, то більше уявляється делікатною, обтяжливою й навіть неможливою. Пригадую, як у студентські роки один мій товариш попросив мене позичити невелику суму грошей. Повернути вчасно він не зміг. А потім він став уникати мене, так кінець кінцем і не віддавши грошей, бо сором за порушене слово долучився поступово до сорому за борг, надто вже затриманий. Я гадаю, що, цей приклад добре пояснює мою думку. Окрім того, розмова з Зарандіа могла підтвердити існування деяких вельми неприємних обставин, які мені здавалися досить гіпотетичними й тому не вельми мучили мене, а наша розмова з Зарандіа могла б констатувати їх як аксіому. Та настав день, коли все це дуже виразно постало переді мною, і я жахнувся себе, побачивши, який я боягуз, безнадійно загнаний і безпорадний. Тоді, відклавши всі справи, я викликав Зарандіа. Він щойно, днів два-три тому, повернувся з Петербурга.