Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Гей ти, Никандро Кіліа, курохват! — крикнула моя хазяйка.— Не те що з Датою Туташхіа, краще спати з дурником Бардгунією, аніж бути жінкою такого барана, як ти! Ти про це подумав би своєю ослячою довбешкою. Спитай у своєї гуски, може, вона тобі не збреше!.. Який телепень утовкмачив тобі, ослові, що Дата в Бечуні? Веди своїх козаків та охоронників, нехай шукають, коли немає де часу згаяти! — І хряпнула вікном, зачинивши його.

— Що вона сказала? — спитав осавул Никандро Кіліа й прокричав щось своїм козакам.

Заметушилися козаки, кругом будинку спалахнули вогнища, освітлюючи кімнати. Дата Туташхіа стояв, схрестивши руки на грудях і переводячи погляд з мене на вікно.

У голові щось дзинчало, серце калатало — як не вискочить, без упину тіпав мене дрож.

— Хто ти і чого хочеш?! — пошепки, ледве чутно спитала я його.

Та абраг анічичирк. Трохи перечекавши, він пішов до вікна. Як перетинав пасмо світла, що падало від вогнищ, я побачила його дуже виразно... Здавалося, по-дитячому невміло йшла скеля. Мене знову пойняв страх. Пригнувшись і тремтячи всім тілом, я йшла за ним.

Він зупинився біля моєї постелі й подивився на подвір’я. Я стала поруч і глянула йому в вічі. Він дихав спокійно й глибоко, плечі в нього були широкі, руки великі. Його тіло випромінювало дивовижне магнетичне тепло. Мені здалося, що я стала малюсінькою, як кісточка, і можу вся вміститися в нього на грудях, під ложечкою. В першу мить мене потягло пригорнутися до нього, обняти, та це тривало лиш одну мить...

— Пані, я не дивлюся на вас...— сказав абраг тихо.— Ви змерзнете, напніть що-небудь.

Господи! Та він і не дивиться на мене!

Не пам’ятаю, чи я лягла сама, чи впала на ліжко, вся в сльозах. Ні, я не плакала, мені й не хотілося плакати — сльози самі текли. Абраг відірвавсь од вікна й перевів погляд на мене. Мені здалося, щось дуже здивувало його, і він засміявся, зовсім тихо. Хотів заговорити, але з того кінця балкона почулася хода... Туташхіа вмить присів навпочіпки, звів курок маузера і вже не спускав очей з вікна. Кімнату осяяло світло, в шибки наче бризнули гранатовим соком — показалася папаха козака, котрий тримав смолоскипа, і щезла враз. Якийсь час тихо було, ніщо ані шелесне.

— Колись я бачив вас на дорозі в Зугдіді,— прошепотів мені в обличчя абраг, стоячи навколішки.— Ви надзвичайно вродлива, пані!

— Брешеш! — вихопилося в мене.

Абраг осміхнувся:

— Брешуть від страху, пані. Я ніколи не брешу.— Він знов подивився на мене й сказав: — Не плачте, нічого страшного тут немає.

Якщо це було не страшне, то...

Знову заскрипіло на балконі, і знову світло.

— Що вони надумали? — спитала я й здивувалася, що нічого вже не боюся.

— Принесли смолоскипи і, видно, почнуть обшук.

— А потім?

Туташхіа знизав плечима. Притих і мовив сам собі: