Розділ «Дата Туташхіа роман»

А я все кричала, хапала осавула за руки, ховалася за його спину... Майже роздягнута, я вся була доступна його погляду, і я запримітила, що мій «рятівник» крадькома роздивляється на мене. Це підохотило мене, і я закричала ще нестямніше й верескливіше. Мабуть, барабанні перетинки в нього не витримали, і він прогримів:

— Отямтеся, ваша світлість! Вам ніщо не загрожує! — Він повернувся, хотів піти.

— Ви не смієте залишати беззахисну благородну даму! Я не відпущу вас... Ви мусите залишитися! — Я кинулась до нього.

— Воно-то так, але... ваша світлість! — Осавул геть розгубився, він безпорадно роззирався круг себе переляканими очима, а потім вимовив благально: — Я мушу йти,,, Я залишу вам людину... Безроднов!..

— Слухаю, вашродіє!

— Залишся коло дверей охороняти її світлість князівну! — наказав осавул козакові, а потім наледве розчепив мої руки, хряпнув дверима й зіпонув:— Обшукати горище! К чортовій матері! — Оте «К чортовій матері!» було вимовлене тихо й стосувалося мене. Горище було тут ні до чого.

Я мало не згвалтувала бідолаху!

У будинку знову загупотіли чоботища.

Виявилося, що заспокоїтися важко. Я зціплювала зуби, щоб не кричати, мене знову поривало гасати й бушувати.

Нарешті я оволоділа собою, приставила стілець до дверей і відсунула ширму в опочивальню.

Туташхіа побачив мене й не міг стриматися від сміху, насунув шапку на обличчя.

Я підійшла до постелі, переповнена щастям і гордістю — врятований Дата Туташхіа був тут, поруч, наодинці зі мною, роздягнутою, котра так бажала його.

— Я дуже злякалася,— прошепотіла я.

— Ви не були б такі спритні, пані, аби злякалися. Од страху люди розгублюються...— абраг усміхнувся й вів далі: — Жодному чоловікові таке не лід силу, тільки жінка це зможе, і тільки така, як ви,— він обійняв мене й пильно подивився мені в вічі.

У мене на спині лежало два маузери. Більшої інтимності й уявити собі не можна.

— Що діється! — прошепотіла я.

Дата Туташхіа нахилив голову, доторкнувся до моїх губ...

Я не пам’ятаю, як з його поцілунком ввійшло в мене те почуття опору, котре приходить до кожної жінки в такій ситуації: вона одривається від губів свого спокусника, протестує — та чи не надто пізно!

— Що це! — вимовила я так суворо, ніби сама не відповіла на його цілунок.

Туташхіа відхилився, одійшов і сів на стілець.