Розділ «Дата Туташхіа роман»

— В кімнаті було темно. Як я могла на нього роздивитися?

А де і як я могла побачити Дату Туташхіа вдень?! Я взагалі могла не побачити його більше, і серце в мене обірвалося.

Бечуні дивилась прямо мені у вічі, і я відчула, як билася її думка: «Приховуєш від мене? А чому?»

Мене морозило. Я напнула шаль, але все одно не могла зігрітися. Зачинила вікно — і це не допомогло, морозило.

Вдова посиділа ще трохи, а потім, як завжди, сказала:

— Піду я, пані Тіко. Пізно вже,— і пішла.

Від того вечора моя хазяйка дедалі рідше заходила до мене. Через ревнощі.

Минув якийсь час.

Уже кінчалася зима. В тих краях сніг майже не випадає, але й дощів тієї зими було мало. Вітер з моря приносив сирість, і вона діймала до кісток. У мене завжди горів камін.

Якось уночі я почула скрадливі кроки Дати Туташхіа. Він пройшов садом і кинув камінчика у вікно до Бечуні; ледь чутно рипнули двері, і все стихло.

У суміжній кімнаті в мене світилася трохи вкручена лампа, крізь ширму, що розділяла кімнати, просіювалося тьмяне світло в опочивальню.

Невдовзі біля нашого будинку щось зашамотіло. Я визирнула у вікно. То тут, то там помітила тіні. На половині Бечуні знов рипнули двері, і в коридорі я почула ходу. Не лишалося сумніву: будинок оточено, і Туташхіа шукає місце, де сховатися, або непомітну вилазку, щоб утекти...

Мене взяв жах, і я ниць упала на ліжко.

— Туташхіа! — почулося знадвору.— Ми знаємо, ти тут. Якщо не хочеш, щоб тебе повісили, виходь!

Саме в цей час у сусідній кімнаті упав, грюкнувши, стілець, підставлений до дверей, що вели в коридор. Защіпки на тих дверях не було, і я про всяк випадок приставляла до них стільця — якщо хтось увійде, не спитавшись, мене розбудить стукіт посунутого або зваленого стільця... Я схопилася, підкралась до ширми й зазирнула в суміжну кімнату. У тьмяному світлі лампи я побачила чоловіка: він був у черкесці поверх архалука і в сванській шапці. Мені не доводилося бачити разом стільки зброї на одній людині.

Він оглядівся, знову приставив стільця до дверей і ступив до моєї опочивальні. У нього були трошки вигнуті, але міцні ноги. Ступав він легко, немов не доторкуючись до підлоги. Розсунувши ширму, ВІН упевнено ввійшов до кімнати. Ми опинилися лицем до лиця, і він зупинився. Що й казати, я одразу зрозуміла — то був Дата Туташхіа.

Крізь чесучеву ширму проникало жовтувате світло і німбом мерехтіло круг постаті Туташхіа. Він височів наді мною, його дихання я відчувала в себе на грудях. Коли заціпеніння минуло, перша думка була — я стою перед мужчиною, а на мені сама нічна сорочка з глибоким викотом. Богом присягаюся, я відчувала, що не абраг-обложенець дивиться на мене, а мужчина! Я затулила долонею викот... Мужчин цей жест хвилює не менше, аніж оголені груди,— запевняла мене одна дама через багато років по тому...

— Бечуніа, шльондро, жени з дому свого бугая! — закричали знадвору.

Дата Туташхіа здригнувся ледь помітно й знову завмер.

Чути було, як Бечуні навстіж одчинила вікно на балкон.