Розділ «Дата Туташхіа роман»

У Бардгунії жовна заходили на щоках, обличчя побагровіло, і він процідив крізь зуби:

— Ти в мене дочекаєшся! Думаєш, я дуже боюся його?..

— Думаю, боїшся! — спокійно відповіла вдова.— Геть звідси!

У Бардгунії голос пропав, він затремтів усім тілом, замимрив, а тоді, брязнувши дробовиком об землю, почав рвати на собі одяг.

Хазяйка схопила мене за руку й потягла за собою в двір.

Бардгунія порвав на собі все, навіть білизну, і теж покидав на землю. Заголосили жінки, а чоловіки, зв’язавши руки знавіснілому парубкові, потягли його додому.

— Як же ти не побоялася вдарити його? — спитала я, коли ми піднялися на балкон.— А якби він дав тобі здачі?

Хазяйка осміхнулася самими очима:

— Мене ніхто тут не зачепить!

— Чому?

— Тому! — одрізала вдова і, взявши відра, спустилася на подвір’я.

Сусідки за огорожею не зводили з неї очей. Бечуні повагом пройшла через двір і зникла в кухні.

Цікаві неохоче розходилися.

Увечері на подвір’ї з’явилися дві бабусі. Моя хазяйка посадовила їх під горіхом. Вікно в моїй кімнаті було відчинене, і я чула майже все, про що вони говорили. Старенькі просили вибачити Бардгунії, але чому вони просили Бечуні, а не мене?

— Нехай він завтра вибачиться перед учителькою,— сказала Бечуні, провівши бабусь до хвіртки.

Мене прислали стежити нібито за Датою Туташхіа, але я нічого не знала ні про нього, ні про його життя. Правда, ім’я його було відоме мені, і про пригоди дещо я чула: полковник, котрий брав у мене розписку,— прізвище його, пам’ятаю, було Князєв,— вивалив на мене купу всіляких побрехеньок про Туташхіа. Та поки доля не звела мене з Датою Туташхіа, ніякого уявлення про нього в мене так і не склалося. Мені доводилося чути про нього й погане, й добре, але ні те, ні друге не викликало в мене довіри. Та й про будь-якого мужчину я не могла нічого зрозуміти, скільки б мені про нього не говорили, аж поки не побачу його своїми очима й не відчую його чоловічої вдачі. Отака вже я, і нічого тут не вдієш. Побачити Дату Туташхіа, відомого своїми пригодами, таємно спостерігати за ним, пройнятися ним, його відчути — стало жагучим моїм бажанням. Але побачити абрага так і не лучалося нагоди. Нескінченним чеканням випробовувалося моє терпіння, мене томила цікавість, будь вона неладна.

Вечорами, поклавши сина спати, хазяйка заходила до мене з плетивом і засиджувалася допізна. Світилася лампа, я перевіряла зошити або читала. Іноді ми разом чаювали. Ми думали знайти багато спільного між собою, та розмовляли рідко.

— Бечуні, навіщо ти плетеш стільки вовняних шкарпеток? — спитала я її одного разу.

— Моєму Даті.

— А хто це?