Розділ «Дата Туташхіа роман»

Посудниця витирала тарілки. Кухар стояв, позіхаючи, немов і не чув. Дастурідзе зазирнув у останню миску й знову своєї:

— І навіщо стільки? Справжнісінький шашлик! Постав на лід! Розорити мене хочете?! — Він уже охолов, тільки бурмотів собі під ніс з очевидним вдоволенням, як я помітив.

Дастурідзе вже збирався вийти, коли я крикнув:

— Косто, а йди сюди, справа в мене до тебе!

Він підійшов до вікна й оглядів мене з голови до п’ят. Чи, може, я йому не сподобався, чи ще чогось, але він повернувся до мене спиною і при цьому сказав кухареві:

— А хлюпни цьому м’ясного одвару. Та чималенько. І хліба дай!

— Справа у мене до тебе! Що мені твій одвар...— гукнув я йому в спину.

Він обернувся. Дивився-дивився й, нічого не сказавши, пішов.

Я стояв, немов води в рота набрав.

Кухар поставив на лутку повну миску одвару. Пішов приніс іще хліба та ложку.

— Іди попоїж! Отам сядь і попоїж! — Він махнув рукою в той бік, де сидів Дата.

Я вже мало не взяв був миски, але схаменувся, бо заговорила посудниця:

— Господи! Він щодня товкмачить нам, що ми його розорити хочемо. А ти хоч раз візьми та й понакладай того чортового м’яса по стілечки, щоб і витягти вже нічого було...

— Ти краще мовчала б. Пробував я... Торік... Тебе тут не було, не знаєш...

— То й що?

— Що? Ще більше розізлився.

— І ти докинув?

— А що мені було робити?

— Ну, а він?

— Він докинуте знову витяг...— Раптом кухар помітив, що я ще не пішов.— Іди собі, їж, тільки дивися, щоб у миски ноги не виросли, а то недостачу мисок теж на мене чіпляють. Він, бачиш,— мовив кухар уже до жінки,— любить від усього хоч шматочок одірвати, щоб менше лишалося. Це якийсь жах.