Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Сам Спадовський два тижні тому привіз оригінал у Тифліс і залишив його пані Анні Луківні Гіляревич для розповсюдження.

— Пані Анна Гіляревич — викладачка класичної гімназії?

— Цілком правильно, графе, вона — близький друг і однодумець лікаря Спадовського. Їй треба зняти двадцять копій. Потім їх переправлять у Баку й розішлють двадцяти адресатам, заздалегідь передбаченим.

— Хто безпосередньо зніматиме копії?

— Пані Єлизавета Терехова, оригінал зараз у неї. Ми маємо фотознімок оригіналу, висновок експертизи про тотожність почерку, копію списку адрес та інші документи.

— Терехова... Так, так, але зараз не згадаю, навіщо нам потрібна була ця дама? Здається, на її адресу мали доставити шрифт... Я не помиляюся?

— Ні, графе. Пакет, про який ви кажете, мав пройти через руки Анни Гіляревич, але вийшло так, що пакет не попав на підпорядковану нам територію. Цій історії вже чотири роки. З тих пір — я тоді ще не прийняв справ контррозвідки — ми майже не використовували пані Терехової. Зараз мене цікавить приїзд Спадовського... а Терехова, як вам відомо, приятелька Гіляревич...

— Я зрозумів, але мені не зовсім ясно, до чого тут ви. Ця справа не входить у компетенцію вашого відділу.

— Ваша ясновельможність, пані Терехова лишилася при мені, вона сама не захотіла, щоб я передавав її під керівництво іншого чиновника. Та й тепер я не можу цього зробити, бо вона потрібна мені, і вся ця справа лишається за мною.

— Що ви хочете робити?

— Поки що нічого, треба подивитися, як розвиватимуться події, дочекатися нових фактів.

— А не проникне прокламація в громаду?

— До вересня можна чекати спокійно; це термін, призначений Тереховій для розповсюдження прокламацій.

— А як же Спадовський?

— Поки що він лікує свою прогресивну клієнтуру. Терському округу нічого не відомо ні за прокламації, ні за те, що ми дещо маємо.

Отже, фактично справу було почато, і за логікою речей мені треба було звеліти Зарандіа, щоб він відіслав матеріали в Терський округ. Я і мав намір це зробити.

А не зробив.

Що ж мене, кат би його взяв, зупинило? Важко сказати, але свою «пасивність» я пояснюю тепер не залежним від моєї волі процесом, який відбувався тоді в моїй душі: розпадався, переставав діяти стереотип, що давно й міцно вкоренився в моїй свідомості.

Зарандіа пішов, а в мене було таке відчуття, ніби, повернувшись із званого обіду, я раптом виявив, що при мені немає чи то табакерки, чи то пенсне, чи то палиці,— я силкуюся згадати, нишпорю по кутках, по кишенях, а згадати не можу. Щось я хотів спитати в Зарандіа, та так і не спитав... Але що? Я мусив згадати — і справді згадав. Зарандіа сказав про справу Спадовського: «Це наштовхує на серйозні роздуми». Я не здогадався уточнити, що він має на оці при цьому. Трохи згодом, саме завдяки Зарандіа, знову випливло те питання, яке мучило мене, але про це — іншим разом...

Бекар Джейранашвілі