Розділ «Дата Туташхіа роман»

Сахнов радів, хоч перемога була не цілковита. А мене цікавило лише одно: як поведеться в цій ситуації «дядько, наставник і духівник сатани»?

— Мушні, ви не забули свого давнього принципу: не відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні? — пожартував я з ним одного разу.

Він здогадався, що я маю на увазі справу Сахнова, й, усміхнувшись, сказав:

— Є й інший принцип, графе: не квапся сьогодні з тим, що краще зробити завтра!

Згодом я частенько згадував цей короткий діалог. Що спонукало мене до цього? Зарандіа пішов на підвищення, для Сахнова став недосяжним і ніякої небезпеки від свого колишнього куратора не міг чекати. Про себе я вже сказав: дрібні інтриги — це найбільше, чим міг дошкуляти мені Сахнов. У такій ситуації, якщо бути вірним стереотипу, від мене вимагалося терпіння і тільки терпіння — сахнови й так скручують собі в’язи, без чужої допомоги. Але навіщо ж тоді було мені під’юджувати Зарандіа? Може, у моїй поведінці з’явилося щось нове, не відоме мені самому?..

План знищення Сахнова в голові у Зарандіа тоді ще не визрів, та й не було в нього часу на те; клопоти на новій посаді — знайомство зі справами і переосмислення їх, перевірка й перестановка людей, зміцнення зв’язків і розширення їх мережі — надовго поглинули його час, енергію, талант, але це не означало, що Зарандіа забув Сахнова чи простив йому...

Доля Сахнова опинилася в папці документів, що їх ретельно й блискуче дібрав Зарандіа.

Мабуть, можна було б знайти форму набагато стислішого й місткішого викладу всього, що сталося тоді. Але я такої форми не знайшов. Тому поведу свою розповідь звичайнісіньким чином, тим паче що деякі факти потребують окремого пояснення. Річ у тому, що в усій тій історії було ще чимало обставин, які зовні аж ніяк не залежали ні від проблеми Сахнова, ні навіть одна від одної. Саме тоді, коли все те починалося, важко було вгадати, що обставини ті колись раптом поєднаються, щоб лавиною обрушитися на Сахнова й понести його з собою. Отже, ось ті обставини.

— Ви пам’ятаєте Спадовського? — спитав мене якось Мутні Зарандіа.— Отого самого Спадовського, що три роки тому переїхав з Тифліса до Владикавказа й двічі — через свої зв’язки — потрапляв у поле нашого зору? Не пам’ятаєте?

— Чому ж, добре пам’ятаю.

Зарандіа розгорнув папку й поклав переді мною п’ять густо списаних аркушів канцелярського формату.

— Це копія його прокламації, графе.

— Цікаво!

— Можна сказати, наштовхує на серйозні роздуми!

Я взявся читати.

Спадовський був чесний інтелігент. Його слабинкою були всілякі модні течії в нашій політичній думці, будь-яка нова політична ідея ще в зародку знаходила в його особі палкого прихильника, і намарне було б вимагати від нього послідовності. Він жив і діяв за принципом: усе добре, що підриває основи самодержавства і сприяє виникненню в Росії нового політичного ладу. Тому він не поминав першої-ліпшої нагоди опублікувати в газеті статтю, яка компрометувала б і ганьбила існуючий лад; він не шкодував красномовства, викриваючи царизм серед своєї широкої клієнтури й численних друзів та знайомих; він надавав по змозі грошову допомогу всяким бунтарським елементам і при цьому не давав законові і караючим відомствам достатніх підстав порушити проти себе справу й притягти до суду — він був чоловік обережний і хитрий. Його виїзд з Тифліса був пов’язаний з тим, що кінець кінцем він нам добре-таки остогид, і, щоб уникнути небажаних ускладнень, скандалу, він вирішив обрати інше місце проживання.

Та це не призвело до зміни його поглядів і способу життя. Його діяльність у Владикавказі була така сама, як і в Тифлісі. Тамтешня поліція й жандармерія зреагували на його появу негайно ж і набагато суворіше, ніж у Тифлісі,— треба сказати, що той край був тоді кублом монархічних настроїв. Видно, там — не довго думаючи — навалилися на Спадовського всім тягарем недавно заснованої служби чуток і досягли своєї мети: поміж монархічно настроєних терських козаків поширилася чутка, буцім Спадовський — німецький шпигун, а в досить вузькому колі вільнодумців подейкували, нібито лікар — агент таємної поліції. Його переселення у Владикавказ пов’язували з якимось судовим процесом, у якому Спадовський нібито відігравав роль провокатора. Із свого боку вважаю за потрібне зауважити, що жодна з пущених версій нічим не була обгрунтована. Так чи так, але Спадовський опинився в лещатах підозри, ненависті й презирства, та це аж ніяк його не збентежило — він заходився вивчати становище, яке створилося навколо нього, і швидко виявив джерело своєї компрометації.

Трохи згодом у цій справі було створено спеціальну комісію. Вона встановила, що терська служба чуток у своїй діяльності не зробила жодного правильного кроку. Починаючи з інструкції про створення служби, що її спустив Сахнов, і кінчаючи організацією самої служби,— все мало виключно дилетантський характер, здійснювалося руками нездарних чиновників і тому тріснуло на першому ступені свого існування. В такій обстановці людині типу Спадовського зовсім не важко було зібрати фактичний матеріал і дошукатися істини.

У прокламації Спадовського, яку Зарандіа поклав переді мною, було описано структуру служби поширення чуток, викладено методику роботи і наведено досить точний список резидентів та агентів. Теоретична частина була підкріплена кількома живими прикладами. Прокламація називалася: «Ось в якій державі ми живемо!» Починалася вона обвинувальним прологом, а закінчувалася революційними гаслами. І наприкінці — звернення до читача: «Чесні люди! Зривайте маску з кривавого обличчя царизму — переписуйте й поширюйте цей документ». Прокламацію було написано в такому стилі, який не давав змоги виявити автора.

— Звідки ви знаєте, що це належить перу Спадовського?