Та де там: що не день — поверталися ми з базару обідрані, як липка. Хто тільки в нас не вигравав, та найчастіше — ремісники-грузини.
Від того дня, як ми вперше програли Луці, минуло вже два тижні. У Маруди не лишилося нічогісінько. Грати далі не було ніякого сенсу — програш став законом, Марудине діло було знищене. Та хазяїна мого не тільки це вбивало. Як щастило вигравати людям, яких підсилав Лука,— ось чого він не міг зрозуміти.
Маруду з’їдала злість, він банкротував. Гусей, як я тепер зрозумів, хазяїн мій закуповував на виграні гроші. А тепер і закуповувати немає за що, і завдаток пропадав.
А все ж таки мене Маруда не відпускав, служба, мовляв, лишається службою! Більше як двогривеника він мені не платив, та я й на те був згодний. Цілими днями відсиджувалися ми в його халупі — Маруда пив і закушував капустою. Я їв капусту і заїдав хлібом. Після першої чарки його дозоляли думки:
— Через місяць забирати гусей, а за що? Завдатку вже не повернуть — скоро осінь, їхнє право. Виходить, пропав завдаток! Позичити? Де? В кого?..
Такі запитання виникали в нього після першої чарки, а після другої він вів далі й нарікав:
— Не той уже базар, гра кінчилася. Переїхати в іншу станицю? А там що? Грай не грай, а за місяць грошей на гусей однаково не збереш. Що ж мені робити?
А за третьою мін хазяїн плакався:
— Кажуть, є бог! Якби він був, хіба допустив би, щоб отак усе обернулося?! Гра скінчилася, завдаток пропав...
По цих словах Маруда заливався сльозами й засинав. Я йшов додому, а вранці починалося все спочатку.
Якось Маруда надпив першу чарку і вп’явся очима в мене.
— Лукою його звати, кажеш, а Селім називав Датою?
У мене язик приріс до піднебіння, але Маруді відповідь моя й не потрібна була, він надпив іще, пожував капусти й знову поринув у роздуми.
Бог свідок, не брешу, годину просидів він, не поворухнувшись. Потім підвівся й покликав мене за собою.
Була неділя. Базар роєм роївся. Строката юрба місила рідку грязь. До обіду Маруда вештався по духанах, майстернях, лавках, шептався з якимись людьми. Мене з собою не брав, я лишався надворі. Про що він шептався, які справи облагоджував, я не міг утямити, але відчував недобре, і волочитися за ним не вистачало в мене сили. Наприкінці зайшов він до Селіма-бондаря, в якого Лука відібрав гроші й віддав Махмудові. Пробув у нього довго. Вийшли вони вдвох і все шепталися. Як зараз бачу, боявся чогось Селім.
— Хасана не бачив? — спитав мене Маруда, коли Селім вернувся в духан.
— Униз пройшов.
Хасан був городовий на базарі. Справу він поставив так, що всі трактирники, торговці, перекупники, гендлярі щодня, як данину, давали йому хабара. Жадібний він був — п’ятаком і то не гребував. Коли Маруда держав гру на своєму столику, Хасан і в нього стояв на жалуванні.
Знайшли ми Хасана там, де торгували худобою. Він лаявся з циганом, кричав, що коняка в цигана крадена. Циганів полтиник покотився в кишеню до Хасана, і городовий змовк. Маруда непомітно підкликав його.
— Діло є! — шепнув мій хазяїн Хасанові, одвівши його набік.— Треба тут узяти одного.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Дата Туташхіа» автора Чабуа Аміреджибі на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Дата Туташхіа роман“ на сторінці 17. Приємного читання.